Навіґація за темамиЯк користуватись

Так сталося, що Донецький національний академічний український музично-драматичний театр часто надавав квитки на передпрем’єрні чи прем’єрні покази студентам гуманітарних факультетів мого університету. Квитки й справді коштували небагато, а тому не скористатися цією нагодою було майже неможливо. У той час художнім керівником — генеральним директором театру був Марко Бровун. Мені тоді запам'яталася вистава «Скляний звіринець» за Тенесі Вільямсом. Зазвичай, коли вистава справді подобається, не хочеться обговорювати її одразу, хочеться її обдумати, обмислити, обсмоктати, як кістку. Особливістю публіки донецького театру було вміння проводити кожну виставу стоячи, вигукуючи: «Браво!» Оплески та вигуки супроводжували всі вистави, одну за одною, показ за показом.
Відігравання справжніх воєнних травм у публічних постановках може прозвучати ризиковано для акторів-аматорів із «Театру переселенця». Це випробування для Олексія Карачинського – воєнного психолога для команди. Його мета – допомогти учасникам розкритися так, щоб це допомогло в процесі одужання, а не призвело до нового витка травми. Терапевтичний процес – це головна мета театру, і виступи органічно пов’язано з ним. «Це справжня драма, мабуть, найвражаючіший процес, який тільки можна побачити, – коли людина просто відкривається. Тут ми не актори. Ми – справжні люди зі справжніми історіями. Ось чому багато хто хоче побачити і обговорити наші постановки, бо несподівано це справжнє дійство, яке відбувається на сцені». – каже Ґеорґ Жено.

Сторінки3