Навіґація за темамиЯк користуватись

Відігравання справжніх воєнних травм у публічних постановках може прозвучати ризиковано для акторів-аматорів із «Театру переселенця». Це випробування для Олексія Карачинського – воєнного психолога для команди. Його мета – допомогти учасникам розкритися так, щоб це допомогло в процесі одужання, а не призвело до нового витка травми. Терапевтичний процес – це головна мета театру, і виступи органічно пов’язано з ним. «Це справжня драма, мабуть, найвражаючіший процес, який тільки можна побачити, – коли людина просто відкривається. Тут ми не актори. Ми – справжні люди зі справжніми історіями. Ось чому багато хто хоче побачити і обговорити наші постановки, бо несподівано це справжнє дійство, яке відбувається на сцені». – каже Ґеорґ Жено.
Чому росіяни не дозволяють собі такої розкоші, як докори сумління, а німці та поляки пов’язані ними. Із режисером Яном Клятою, директором Національного Старого Театру ім. Гелени Моджеєвської у Кракові, розмовляє Аґнєшка Рознер із часопису «Res Publikа Nowа». Ян Клята: «Після 1989 року ми захоплювалися Сарою Кейн чи бруталістами й удавали, що у нас такі ж проблеми, як у мешканців Лондона. Життєва порожнеча й екзистенційні дилеми. Але ще треба мати можливість дозволити собі життєву пустку. Докори сумління – це також своєрідна розкіш, яку теж треба мати можливість собі дозволити. Це розкіш, яку набуваєш у другому-третьому поколінні. Спочатку дім, автомобіль, тільки потім докори сумління... Це дуже рантьєрська річ – докори сумління. Тому росіяни не дозволяють собі жодних докорів сумління.»

Сторінки3