Навіґація за темамиЯк користуватись

Розглядаючи драматичні події у Криму та на Донбасі, що розгорнулися навесні 2014 року і тривають досі, чимало експертів та й просто громадян України вбачають у них ледь не безпосередні наслідки революційних подій, що спалахнули восени 2013 року. Та чи справді Евромайдан запалив це небезпечне багаття, якого досі не можна загасити? Чи Революція гідности, яка несла ідею европейськости, що передбачає демократичність, узаєморозуміння і толерантність, могла призвести до жорстокого протистояння? Та й чи на порожньому місці відбулись анексія Криму й окупація частини східної України? Чи справедливо Російська Федерація вважає Азовське море мало не за власну внутрішню водойму й дозволяє собі збройні напади на українські судна в районі Керченської протоки?
Кримський іще 1918 року, за часів гетьманату Скоропадського, сформулював у начерках до завдань Академії наук, що створювалася у Києві, доволі широке розуміння історії України, що містило східний компонент і обмежувало виняткову прероґативу славістики. Як підкреслював Кримський, стародавня історія теперішньої Росії була місцем життя різних східних народів, і перед українською наукою стояла низка завдань, що очікували на планову розробку. Іраністика, тюркознавство та арабістика (на арабістиці робився особливий наголос) — без цих трьох наук всебічна, позбавлена однобокости історія українства неможлива; без них зяючі лакуни будуть неминучі у самій україністиці.
Мар, Бодуен та Кримський не належали до однієї лінґвістичної школи і дотримувалися доволі різних лінґвістичних поглядів. Наше завдання не зводиться до того, щоб показати очевидний «зовнішній» вплив ідеологічних чинників (наприклад, захисту прав «малих націй») на специфіку того, як вони ставили «внутрішні», суто наукові завдання. Набагато цікавіше і важливіше простежити зворотний процес: до кінця ХІХ століття самі наукові принципи й пізнавальні настанови вже досить жорстко задавали загальні формати соціяльного пізнання та дії (тут можна апелювати до положення німецького історика Лютца Рафаеля про обнаучування соціяльного у добу пізнього Модерну).
За дев’яності роки історичні романи, написані на вітчизняному матеріялі, посіли одне з найчільніших місць на книжкових полицях, у кіосках і на розкладках великих міст Росії, в колі масового читва росіян. Певна частина цього літературного масиву склалася з дореволюційної історичної романістики й еміґрантської словесности минулих років, перевиданої, а частіше — вперше опублікованої в СССР у період «гласности» і пізніше (крім не раз публікованих у совєтські часи Міхаіла Заґоскіна, Івана Лажечнікова, Ґріґорія Данілєвського, це дореволюційні романи Даніїла Мордовцева, Ніколая Ґейнце, еміґрантська проза Марка Алданова, Петра Краснова, Івана Лукаша та інших. Інша частина - досить постійні у той же період перевидання вже власне совєтської історичної прози 1920-1970-х років, про які йтиметься далі

Сторінки7