Навіґація за темамиЯк користуватись

Одного разу мені запропонували дивну гру – на папері, змережаному безладним орнаментом, побачити якийсь напрочуд гарний малюнок. Для цього треба було по-особливому скосити очі. За кілька хвилин, якщо вистачало терпіння, кольоровий хаос перетворювався на ошатний замок – із баштами, мостами, смолоскипами та іншими атрибутами мультиплікаційного середньовіччя. Коли я вперше прочитав уривки повісті Степана Процюка ще у «Текстах», мені закортіло побачити щось більше, аніж безладдя й навмисну фрагментарність. На жаль, навіть повний текст у «Сучасності» не наблизив до розуміння задуму й не заповнив утворювані прогалини. Але твір «тримав» чимось іншим: у вимірах саме «живої, психологічно-емоційної прози, що ставить питання», повість-мозаїка «Імени твого ради...» варта уваги.
Політологи, які обрали за предмет своїх досліджень події на совєтських (тепер уже постсовєтських) теренах, протягом останнього десятиріччя повинні були мислити й працювати швидко, а у висновках своїх бути вкрай обережними. Про це мимоволі думаєш, читаючи книжку Ендрю Вілсона «Український націоналізм у 1990-ті роки: релігія меншини». 1995 року, коли Ендрю Вілсон підготував і віддав до друку свою працю, він не міг знати, що наприкінці 1996-го Президент Кучма матиме підтримку головно в західній Україні й закликатиме законодавчо зміцнити становище української мови як державної, що нова Конституція України узаконить використання тризуба як малого герба і що гетьман Мазепа дивитиметься на громадян України з нової десятигривневої банкноти. Він уявляв собі розвиток подій зовсім інакше

Сторінки12