Починаючи від Мойсеєвого П’ятикнижжя, Пелікан послідовно описує ті обставини, в яких виникає й функціонує така специфічна реальність, як священний текст, утім, не забуваючи про роль ширшого контексту – усної традиції. Особливу увагу автор приділяє феномену пророцтва та постаті пророка як специфічного посередника між Богом та людьми й провісника волі Божої, а також специфіці жанру пророчої літератури в Біблії.

Число ARCHE, присвячене білоруській культурі свят, відкриває стаття Аляксандри Вєращагіної «Формування християнських святкових традицій у Білорусі у Середньовіччі (XVI–XVII століття)». Ці традиції вирізнялися збереженням залишків язичницьких обрядів і міжконфесійною толерантністю, символом якої можуть бути відправи у Востробрамській каплиці у Вільні – у ній босі кармеліти служили і для православних, і для уніятів, і для католиків.

Не побудова чи ретельний розбір конкретних утопій, а аналіз утопічної свідомости взагалі; не викриття чужих ідеологій, а усвідомлення неуникної ідеологічности мислення, в тому числі власного, – утопії та ідеології настільки визначали тогочасний інтелектуальний і політичний ландшафт, що хтось просто мусив виконати цю працю.

Книжку щільно залюднено живими та колоритними персонажами: уцерковленими гіпі й безсмертними бабусями, митрополитами, які зробили гроші на тютюні й горілці, священиками з напівзруйнованих сільських парафій, ієрархами, котрі оздоровлюються в Кремлівській лікарні, і народом Божим, що везе вбогих і скалічених до святих водоймищ.