Навіґація за темамиЯк користуватись

В усі часи жінки змагались за свої права. Мусульманські ж країни у цьому питанні завжди були радикальними: жінка повинна сидіти вдома і годити чоловіку. Ось всі її права. Історія 27 — річної Фархунди Малікзади, мабуть, одна із 1000 таких історій, які трапляються в Афганістані, але саме цей інцидент викликав широкий міжнародний відгук. Жінка, набожна мусульманка, завжди носила хіджаб, слідувала всім настановам своєї релігії, отримала ступінь бакалавра з релігієзнавства і готувалась стати вчителькою. 19 березня 2015 року Фархунда, знаходячись у мечеті, звинуватила муллу Заінуддіна в тому, що він продає амулети і заклинання жінкам, які не можуть завагітніти. У відповідь на це мулла заявив, що жінка спалила Коран. Фархунда заперечила це, але її слова не були почуті.
У незалежній Україні маємо непростий 25-річний досвід функціонування референдної демократії — зі злетами і падіннями та спробами використати референдуми в політичних іграх. Цей досвід потребує глибокого вивчення, причому і його реальний зміст, і «втрачені можливості» — процеси, що мають прихований (латентний) характер. Після Революції Гідности майбутнє референдної демократії може бути лише проевропейським, оскільки Україна офіційно обрала курс евроінтеґрації. Країні потрібна европейська модель такої демократії, що задовольнила би потреби і запити громадянського суспільства. Воно ж сьогодні гостро реаґує на спроби будьяких сил обмежити права народу як єдиного джерела влади в державі, що встановлено статтею 5 Конституції України.
Закони 9 квітня викликали зливу критики з ліберальних та інших позицій, не останньою чергою від фахових істориків з України і з-за кордону. Реакція прибічників цих законів почасти нервова й надто узагальнена. Заради змістовного діялогу варто було б розрізняти тих, хто стверджує, що такі закони взагалі непотрібні або не на часі, і тих, хто критикує лише ті чи ті вади текстів, які ухвалила Верховна Рада й іще не підписав президент. Декого засмучує, що стаття 1 визнає борцями за Україну людей, які час від часу стріляли одні в одних. На мою думку, абсурдним це стає лише тоді, коли, з одного боку, насправді воювали затяті українофоби, як-от білоґвардійці, яких химерна доля занесла на короткий час до військових або інших структур Української держави.
Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами. Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років.
Населення України постійно виступає за збереження одноосібної влади президента, якого обирає народ. Ця ситуація відповідає українському нормативному кодові як сукупності засадничих принципів і норм, що пронизують активність вітчизняної політичної цивілізації як її органічний зліпок, повторюваний дизайн. Схильність українців до гетьманату простежується у «Конституції» Пилипа Орлика 1710 року, змаганнях Павла Скоропадського на початку ХХ століття. Навпаки, малопридатність парламентської республіки для України можна спостерігати на прикладах Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського, Директорії під головуванням Симона Петлюри, а також у часи правління президента Віктора Ющенка. Українська парламентська республіка дотепер усе ще є ситуативною, нетривкою.

Сторінки13