Власне, тоталітаризму в економічному чи політичному розумінні в Україні вже давно не існує, проте залишився посткомунізм – психологічний, ментальний, морально-етичний. Проявів саме такого побутово-психологічного посткомунізму маємо доволі, причому майже на всіх соціяльних щаблях і рівнях. Але більше, ніж деінде, він проявляється в загальній політичній демагогії, яка, мов ковдрою, накрила країну. Посткомунізм в Україні досі живий, ми бачимо його в політичній істериці марґінальних партій, «веселому» пануванні доцільности над законністю, відвертому еґоїзмі найвідоміших політичних фігур.

По суті, ситуація, коли українські правознавці в офіційних обставинах говорять одне, а в неофіційних зовсім інше, не дивує. У посттоталітарній країні це радше правило. І якщо підсумувати реальний, а не формальний розвиток української правничої думки за 10 років нашої незалежности, висновок вразить своєю скромністю. Поки що українські науковці-правознавці навчилися щиро думати, але не говорити (писати). Принаймні у сфері тісно пов’язаних із політикою конституційних проблем. Конституційно-правнича наука досягла, так би мовити, свободи думки, але не слова.

Мельниченкові плівки фактично лише підтвердили те, що відомо й без них: здійснення влади в Україні не має нічого спільного ні з демократією, ні з правом, ні, зрештою, з якимись моральними засадами. Вказівки індивіда, схожого на президента Кучму, індивідові, схожому на донецького губернатора Януковича, можна вважати квінтесенцією тієї системи, яку згадані індивіди збудували, а точніше – зберегли, дещо змодифікувавши, в Україні за десять постсовєтських років: «Це ж подонки твої судді, – каже головний персонаж Мельниченкової саґи. – Я повинен їхати до них і давати свідчення! Тому візьми цього суддю, б..., за яйця подвесь, хай повисить одну ніч».