Навіґація за темамиЯк користуватись

Міноритарні ідентичності почали ставати центральними в моделях української ідентичности, адже постсовєтські українці прагнуть означувати себе як модерних і гідних членів міжнародної спільноти. Включення етнічного та расового розмаїття є маркером просвітництва й глобальної пов’язаности, контрапунктом до стереотипів про українців як ізольованих, сільських і нецивілізованих. Образ України як космополітичної та інклюзивної країни є частиною намагання побудувати Україну як глобально та локально привабливий бренд, прояв світової тенденції перетворення етнічности та нації в об’єкти торгівлі та збуту (Comaroff and Comaroff 2009). Різні науковці пропонували розглядати Україну як постколоніяльну країну (Moore 2001; Масенко 2004; Korek 2007; Riabczuk 2013; Horbyk 2015; Snyder 2015).
Російська література України нині переживає болісний період самовизначення, бо перестала бути цікавою державі й не надто вміє приваблювати молодих читачів. Її нинішній стан дуже нагадує досвід еміґрантської поезії початку XX століття. Хоча, звісно, нині в Україні незрівнянно легше ведеться у творчому сенсі будь-кому, ніж тоді – вигнанцям воєн і революцій у Празі, Парижі або Канаді. Бодай уже тому, що тут є можливості читати, слухати, друкуватися і виступати перед публікою. Доволі, втім, нечисельною, зосередженою більше в інтернеті. Російські поети України не шукають якогось особливого місця під сонцем, а інерційно підтримують свій постколоніяльний статус, зокрема й за рахунок посилення уваги до себе від уряду Росії. І, майже за Набоковим, примудряються «служити радянській удові».