Навіґація за темамиЯк користуватись

Історична політика, або ж політика пам’яті, в Україні цікавить, мабуть, кожного: лєнінопади, перейменування вулиць і міст, нові меморіяли, нові урочисті дати, нові герої, реставрація або «відновлення» храмів… Хто ж саме і як «керує» пам’яттю: президенти, міністри, місцеві еліти? Чи був у трьох попередніх президентів України чіткий план щодо історичної політики чи вони діяли ситуативно? Чи є такий план у когось іншого? Історики (політологи, культурологи, журналісти, публічні діячі) шукають відповідей на ці запитання. Вони вже чверть століття палко сперечаються, пишуть статті й книжки, висувають нові — іноді вельми конспірологічні — теорії, звинувачують владу, підтримують владу… Свій внесок у дискусії зробив культуролог Олександр Гриценко...
До третього (2013) і четвертого (2015) видання «Історії з грифом “Секретно”…» В’ятрович написав досить розлогий вступ. Цікаво, що цей текст у всіх трьох виданнях мало відрізняється за змістом. У виданні 2015 року було додано інформацію про революційні події в Україні наприкінці 2013-го — на початку 2014 року та бойові дії на Донбасі у 2014–2015 роках. Як і 2013-го, через два роки В’ятрович стоїть на позиції того, що зовнішні і внутрішні сили в Україні «нав’язують» Україні свою версію історії та експлуатують «старі історичні міфи». При цьому автор не пояснив, кого саме він має на увазі: Росію чи країни Заходу, дуже незадоволені ющенківською політикою пам’яті (особливо щодо героїзації діячів ОУН). Окрім того, В’ятрович зовсім не дає тлумачення слову «міт». Тексти написано в стилі грубого...

Сторінки5