Навіґація за темамиЯк користуватись

Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
«Навздогінна революція» є нічим іншим, як одним із описів навздогінної модернізації – великого західного проєкту, який, із огляду на певні історичні та соціяльно-політичні обставини, не повністю вдався в цій частині Европи, що вимагає виправити ситуацію. Тож «оксамитові» революції, «кольорові» революції, український Евромайдан у цьому дискурсі сприймаються як події, що мають скориґувати фундамент суспільства, відповідно до ліберально-демократичних ідеалів. Здавалося б,так і є. Адже гаслами цих революцій є свобода й утвердження демократичної політичної культури. Але проблема в тому,що під маскою того, кого слід «наздогнати»,ховається неоліберальна глобальна логіка, яка претендує на універсальність своїх цінностей і тим самим відмовляє учасникам цих революцій у тому,що вони свідомі своїх дій
Ми постаємо перед потребою впровадити ще один критерій для визначення демократичности суспільства. Тяжіючи до рівности, ухвалення рішень через інституалізацію вибору й делеґування повноважень, відчуваючи необхідність високої політичної свідомости, розвиненого критичного мислення та почуття взаємовідповідальности, суспільство водночас потребує чути голос меншин, надавати їм право на збереження їхньої ідентичности, а подекуди й захист – бо якщо демократичне суспільство проголошує плюралізм і свободу самовизначення засадничими цінностями, то воно має забезпечити Іншим право не тільки висловити своє бачення, а, що не менш важливо, можливість бути почутими й брати участь у політичному та суспільному процесі своєї країни. У демократичному суспільстві має бути видність Інших.
Недавня історії демократії в Україні є за своєю суттю історією приватної мужности. Окремі чоловіки та жінки вирішили зібратися на київському Майдані, а також на інших площах, аби, попри серйозні загрози для себе, виборювати демократію. Унаслідок цієї колективної, але неформальної і в цьому сенсі приватної дії українці вигнали найвпливовішого політика своєї країни, перетворивши його на парію. Громадськість та офіційні інституції натомість (особливо за кордоном, але мені здається, що часом більше й тут) проявили значно менше мужности. Приміром, німецька преса пише про пропаґанду і правду так, наче і перше, і друге – рівнозначні речі. Уряди ЕС і США часом говорили красиві фрази, але зробили для України відносно мало якихось конкретних речей, а ще менше конкретних речей зробили проти Росії.
Пригадую масові опитування в Україні початку 1992 року: скільки сподівань було пов’язано з ринковою економікою. Тоді в масовій свідомості усталилося уявлення про очевидну перевагу капіталістичної економіки над соціялістичною системою господарювання. Багатство, свобода, відсутність дефіциту, технічний розвиток, ефективність і проґрес – ці риси капіталізму, які, на думку більшости, не були притаманними соціялістичній економіці. Що ж до традиційних ідеологічних наліпок – пригнічення, еґоїзм, нерівність – то цими пороками люди однаковою мірою наділяли обидві системи. Одне бентежило у тих опитуваннях. Три чверті громадян уважали, що для зарплат найманих працівників не має бути стелі, і ті ж таки три чверті гадали, що доходи (прибутки) треба обмежувати.

Сторінки2