Навіґація за темамиЯк користуватись

Березень 2016
Київ: ТОВ «АРТ КНИГА», 2015.

Упорядниці намагалися висвітлити обраний шмат історії стереоскопічно, із якомога більшої кількости ракурсів. Сюжет про льотчиць із жіночої ескадрильї, яких після війни попросили забути пережите; історії учасниць партизанського руху і «бандерівок», які не лише призвичаювалися до польових умов у «жіночих» ролях друкарок, медпрацівниць, радисток, а й брали до рук зброю нарівні з чоловіками; свідчення про небажану вагітність і малюків, народжених у підпіллі, не завжди зі взаємної любові; свідчення про єврейок, які втікали від гітлерівців, а в лісі їх ґвалтували «свої» партизани...

Їм двадцять, сорок, шістдесят. Вони — жінки, і вони — чоловіки. У цьому злиплому «ми» є плач за справедливістю, за нездійсненим, за неможливістю жити так. І з незнання є плач: як це — жити? Як це — бути? Як це — собою? Їм потрібен головний. Вождь чи лідер — несуттєво. СССР — їхня країна «золотої доби». Захід не знав такого гострого бажання іти «назад». Останню картинку «назад» намалював Гесіод, і з часом її почали сприймати як казку. А казки жорстокі. Вони є оберегами для голів, які намагаються вивернути заради минулого свої кволі шиї. Минуле небезпечне, дорогі малята. У минулому гірше, ніж у сьогоденні. І хай навіть у вас було би Кресало, не факт, що ви перемогли б. СССР — вічна казка. Приманка. Пастка. Придумана країна голосом сирени кличе повернутися і заснути. Померти.
Коли почалася Велика війна, брат мого прадіда втік від неї на дзвіницю. «Все одно ліпше, як під спідницю», — повторювала Мар’яна, вічна подруга родини, явно маючи на увазі когось конкретного і лише їй відомого. Тому я завжди уявляв собі, що війна починається так, як річка виливається, — від неї можна врятуватися на дереві або високому даху. Але оскільки вважається, що дітям не треба знати подробиць ні про що, то подробиць я й не знав. Коли в серпні 1914 року Львовом почали ширитися чутки, що російські війська наближаються до міста і треба пакувати манатки, він довго думав, куди податися, в ньому змагалися страх і лінощі, аж урешті він вдався до чогось, що сьогодні називають «нестандартним рішенням»: вирушив пішки до підміського Скнилова і попросився в монастир.

Сторінки12