Навіґація за темамиЯк користуватись

Коли почалася Велика війна, брат мого прадіда втік від неї на дзвіницю. «Все одно ліпше, як під спідницю», — повторювала Мар’яна, вічна подруга родини, явно маючи на увазі когось конкретного і лише їй відомого. Тому я завжди уявляв собі, що війна починається так, як річка виливається, — від неї можна врятуватися на дереві або високому даху. Але оскільки вважається, що дітям не треба знати подробиць ні про що, то подробиць я й не знав. Коли в серпні 1914 року Львовом почали ширитися чутки, що російські війська наближаються до міста і треба пакувати манатки, він довго думав, куди податися, в ньому змагалися страх і лінощі, аж урешті він вдався до чогось, що сьогодні називають «нестандартним рішенням»: вирушив пішки до підміського Скнилова і попросився в монастир.
Перша світова війна вперше поставила на порядок денний українське питання як питання політичне. А наприкінці війни на короткий час навіть постала власна українська держава. Ще чотири роки перед тим ніхто в Европі не міг би про таке й подумати. На час липневої кризи 1914 року та на початку війни Україна не була ні політичним гравцем, ані політичним суб’єктом, — навіть назву «Україна» в Европі переважно не знали. Більша частина українського населення мешкала в південно-західних реґіонах Російської імперії та в північно-східних областях цислейтанської Австро-Угорщини, Східної Галичини та Буковини — себто на заселених прикордонних територіях двох різних державних утворень. У Росії та між росіянами українців зазвичай називали малоросами, а в Габсбурзькій монархії — русинами.