Навіґація за темамиЯк користуватись

Особливо яскраво цей контраст між індиферентністю до національної історії та активним уболіванням за сучасні політичні «команди» проявився в двох постатях віртуальних «го­­­­ловних конкурентів»: Степана Бан­­­­дери та Ярослава Мудрого. В обох випадках у перебігу проєкту, спіль­ними зусиллями його творців та «вбо­лівальників», відбулася підміна історичної постаті такою собі умовною позначкою, «піктограмою». Замість реальних учинків і політичних ідей провідника ОУН(б) Степана Бандери на терезах змагалися два вкрай спрощені стереотипи: «нескореного борця за волю України» та «прихвосня фа­шистських окупантів». Подібна ж під­міна історичної постаті «піктогра­мою» сталась у випадку князя Ярослава Мудрого: він став «символом єдиної Русі», ба навіть «символом нинішньої боротьби з націоналізмом»
Про російського Ґедройця надалі можна лише мріяти. А тим часом варто пам’ятати, що історія, навіть вільна від національного наративу, залишається полем ідеологічної боротьби. Навіть позірно нейтральні статті часто-густо пропонують оновлені концепції України в російській сфері впливу. Із критикою українського національного наративу мені доводилося виступати не раз, але думаю, що сьогодні не варто обмежуватися тільки критикою. В Україні вже маємо фахових критиків національної історіографії, але від них (від нас) надалі немає альтернативних пропозицій, критичної маси переконливих досліджень, написаних із інших, ніж дещо змодернізований класичний позитивізм позицій. Не менш істотним видається і питання: а чи не час узятися за деконструкцію імперії?..

Сторінки12