Навіґація за темамиЯк користуватись

Антиімперська історія Сирії веде відлік від насильницької боротьби з французькою окупацією від 1920 до 1945 року, коли французи знищили велику частину Дамаска та інших міст, аби встановити свій порядок. Майже загальним поглядом є те, що США, які до 2004 року передавали Сирії підозрюваних у тероризмі, коли потрібна була жорстокість, більше опиратимуться альянсові режиму з Іраном, ніж репресіям цього режиму. Це не було причиною початку повстання або його привабливости для багатьох. Відчуття, що зовнішні сили змінюють цілі революції, може тільки позбавити її народної підтримки, зокрема в той час, коли режим має військову перевагу, а опозиція застосовує автомобілі з вибухівкою проти будівель служб безпеки та автобусів із поліціянтами, від чого цивільних гине стільки само, як і солдатів.
Суттєва відмінність між Романом і мною – відмінність, що її, можливо, не вдасться примирити – міститься у нашому ставленні до національних мітів. Він пише, що я недобачаю переваги «позитивних мітів національної консолідації» або «консолідаційних мітів», або «конструктивного, основоположного національного міту». Так і є. На міти, надто національні та віктимізаційні, я дивлюся з глибокою недовірою. Годі навіть уявити міт, який я підтримав би. Роман помиляється, коли стереотипно припускає, ніби я приймаю єврейські міти ба навіть їхню інструменталізацію і водночас заперечую міти українські. Мені відразливо бачити використання Голокосту як віктимізаційного наративу задля розбудови спільноти чи підтримки Ізраїлю, тим більше задля виправдання жорсткої ізраїльської політики щодо палестинців.

Сторінки12