Навіґація за темамиЯк користуватись

У ще доволі актуальному бестселері Алекса Роса «Все решта – шум. Слухаючи XX століття» розгорнуто складну, неймовірно заплутану історію класичної музики минулого століття. Історію, що працює наче калейдоскоп, повсякчас змінюючи фокус щодо подій та людей, і цим розширює горизонт розуміння всього розмаїття культурних феноменів. Натомість у зовсім свіжій книжці «Послухай це» до канонізованих академічних фігур уже долучено інших персонажів, які теж мають стосунок до класики, але дуже посередній. В обох чималих текстах, несправедливо зіґнорованих в українському гуманітарному просторі, відомий музичний критик із «The New Yorker» і водночас історик культури намагається відповісти на доволі просте, однак досі актуальне запитання: як сприймати музику XX століття?
Із певного фокусу кіно можна розуміти як мікрозріз культури, адже воно має складну структуру, динаміку, постійно балансує на межі традиції та інновації. Зрештою, кіно, як і культура загалом, є прихистком людського буття, формою і засобом самоствердження, хай навіть в уяві. Крім того, саме кіно гранично відкрите до залучення у свій смисловий корпус інших мистецьких практик та різних естетичних стратегій. З огляду на це, неможливо оминути й тонке вплітання у семантично-структурну тканину кіна такого непересічного явища, як джаз. Як писав знаний музичний критик ЙоахімЕрнст Берендт, джаз вирізняється особливим стосунком до часу, а тому кіно як один із маґістральних символів усієї культури XX століття має низку і видимих, і цілком прихованих зв’язків зі світом джазу.

Сторінки4