Навіґація за темамиЯк користуватись

«Ми заспівали всі свої найкращі пісні, залишилися тільки погані, а погані нехай співають “Любэ”», — цими словами завершив останній концерт перед розпадом групи «Ляпис Трубецкой» її лідер Сяргей Міхалок. Остаточний розпад відбувався на стадіоні «Динамо», зовсім поруч із місцем січневих протистоянь на Грушевського і, скажемо чесно, багато в чому через них. Звісно, нічого такого Міхалок того вечора не озвучив зі сцени, бо справжні рокери не хнюпають. Він читав вірші, знімав із себе рок-корону і «важкий камінь, що тягнув на дно геронтократії», скидав «мантію найвидатнішого рок-кловна в історії» та запевняв, що найдурніше, що тільки може відбутися з рок-гуртом, — це його 25-річний ювілей. Бо групи, які себе поважають, не можуть так довго жити.
«Дикий бізнес» і «дике мовлення» початків незалежности відійшли в історію, закріпивши, хоч як це дивно звучить, суспільне усвідомлення української мови як невіддільного – щоб не сказати невідворотного – і високоцінного складника буття в Україні, піднісши одночасно лінґвістичну терпимість. Тому мовна рефлексія, подарувавши суспільству розкішну за матеріялом, а з практичного боку архідоцільну книжку Олександри Сербенської «Антисуржик», вилилася у виокремлення суржику як самодостатньої мовноїформи творчости Богдана Жолдака чи Вєрки Сердючки. Від підліткових реакцій – ця, і тільки ця мова добра, суспільство переключилося на прагматичне використання всього, що є в репертуарі мовного буття – від діялектів, термінології, суржику до високого поетичного і релігійного слова.
Особливо яскраво цей контраст між індиферентністю до національної історії та активним уболіванням за сучасні політичні «команди» проявився в двох постатях віртуальних «го­­­­ловних конкурентів»: Степана Бан­­­­дери та Ярослава Мудрого. В обох випадках у перебігу проєкту, спіль­ними зусиллями його творців та «вбо­лівальників», відбулася підміна історичної постаті такою собі умовною позначкою, «піктограмою». Замість реальних учинків і політичних ідей провідника ОУН(б) Степана Бандери на терезах змагалися два вкрай спрощені стереотипи: «нескореного борця за волю України» та «прихвосня фа­шистських окупантів». Подібна ж під­міна історичної постаті «піктогра­мою» сталась у випадку князя Ярослава Мудрого: він став «символом єдиної Русі», ба навіть «символом нинішньої боротьби з націоналізмом»

Сторінки10