Навіґація за темамиЯк користуватись

Міноритарні ідентичності почали ставати центральними в моделях української ідентичности, адже постсовєтські українці прагнуть означувати себе як модерних і гідних членів міжнародної спільноти. Включення етнічного та расового розмаїття є маркером просвітництва й глобальної пов’язаности, контрапунктом до стереотипів про українців як ізольованих, сільських і нецивілізованих. Образ України як космополітичної та інклюзивної країни є частиною намагання побудувати Україну як глобально та локально привабливий бренд, прояв світової тенденції перетворення етнічности та нації в об’єкти торгівлі та збуту (Comaroff and Comaroff 2009). Різні науковці пропонували розглядати Україну як постколоніяльну країну (Moore 2001; Масенко 2004; Korek 2007; Riabczuk 2013; Horbyk 2015; Snyder 2015).
Расизм у моєму університеті звичний, він як повітря — розлитий всюди. Ніхто не переймається ані пошуком коректніших назв (Африканці? Чорні? Неґри? Блек? Люди кольору?), ані іншими видимими й прихованими формами зневаги до нових студентів, хоч вони й «несуть нам золоті яйця». Расизмом пронизано все університетське повсякдення, і навіть проректор якось на великих зборах просив професорсько-викладацький склад: «І не називайте іноземців мавпами. Хоч ми з вами і так знаємо, що насправді вони мавпи». Мій університет лиш нещодавно почав навчати іноземне студентство, в радянські часи воно сюди не потрапляло, на відміну від природничих факультетів класичного університету чи медичного інституту. Появу людей з інших континентів у моєму виші пов’язано з розгортанням ринкової економіки.

Сторінки2