Навіґація за темамиЯк користуватись

Російська література України нині переживає болісний період самовизначення, бо перестала бути цікавою державі й не надто вміє приваблювати молодих читачів. Її нинішній стан дуже нагадує досвід еміґрантської поезії початку XX століття. Хоча, звісно, нині в Україні незрівнянно легше ведеться у творчому сенсі будь-кому, ніж тоді – вигнанцям воєн і революцій у Празі, Парижі або Канаді. Бодай уже тому, що тут є можливості читати, слухати, друкуватися і виступати перед публікою. Доволі, втім, нечисельною, зосередженою більше в інтернеті. Російські поети України не шукають якогось особливого місця під сонцем, а інерційно підтримують свій постколоніяльний статус, зокрема й за рахунок посилення уваги до себе від уряду Росії. І, майже за Набоковим, примудряються «служити радянській удові».
Особливо яскраво цей контраст між індиферентністю до національної історії та активним уболіванням за сучасні політичні «команди» проявився в двох постатях віртуальних «го­­­­ловних конкурентів»: Степана Бан­­­­дери та Ярослава Мудрого. В обох випадках у перебігу проєкту, спіль­ними зусиллями його творців та «вбо­лівальників», відбулася підміна історичної постаті такою собі умовною позначкою, «піктограмою». Замість реальних учинків і політичних ідей провідника ОУН(б) Степана Бандери на терезах змагалися два вкрай спрощені стереотипи: «нескореного борця за волю України» та «прихвосня фа­шистських окупантів». Подібна ж під­міна історичної постаті «піктогра­мою» сталась у випадку князя Ярослава Мудрого: він став «символом єдиної Русі», ба навіть «символом нинішньої боротьби з націоналізмом»

Сторінки2