Навіґація за темамиЯк користуватись

Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо. Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.
Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера. А далі в деяких старих кінотеатрах були ще одні двері з невеликими віконцями, й ти краєм ока бачиш, що там, на екрані, діється щось дивовижне, щось незвичайне. І коли ми входили, для мене це було наче потрапляння в сакральний простір, у якесь святе місце, де світ довкола мене, здавалося, поставав пересотвореним і зіграним. Що такого було в кінематографі? Чим він був такий особливий? Думаю, за всі ці роки я знайшов для себе декілька часткових відповідей на це запитання. Насамперед, це – світло.
Із певного фокусу кіно можна розуміти як мікрозріз культури, адже воно має складну структуру, динаміку, постійно балансує на межі традиції та інновації. Зрештою, кіно, як і культура загалом, є прихистком людського буття, формою і засобом самоствердження, хай навіть в уяві. Крім того, саме кіно гранично відкрите до залучення у свій смисловий корпус інших мистецьких практик та різних естетичних стратегій. З огляду на це, неможливо оминути й тонке вплітання у семантично-структурну тканину кіна такого непересічного явища, як джаз. Як писав знаний музичний критик ЙоахімЕрнст Берендт, джаз вирізняється особливим стосунком до часу, а тому кіно як один із маґістральних символів усієї культури XX століття має низку і видимих, і цілком прихованих зв’язків зі світом джазу.

Сторінки5