Навіґація за темамиЯк користуватись

Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Перша світова війна вперше поставила на порядок денний українське питання як питання політичне. А наприкінці війни на короткий час навіть постала власна українська держава. Ще чотири роки перед тим ніхто в Европі не міг би про таке й подумати. На час липневої кризи 1914 року та на початку війни Україна не була ні політичним гравцем, ані політичним суб’єктом, — навіть назву «Україна» в Европі переважно не знали. Більша частина українського населення мешкала в південно-західних реґіонах Російської імперії та в північно-східних областях цислейтанської Австро-Угорщини, Східної Галичини та Буковини — себто на заселених прикордонних територіях двох різних державних утворень. У Росії та між росіянами українців зазвичай називали малоросами, а в Габсбурзькій монархії — русинами.

Сторінки14