Навіґація за темамиЯк користуватись

За минулі п’ятнадцять років путінська Росія вклала багато ресурсів у політизацію історії. Якщо Україна піде тим же шляхом, несуттєво – частково чи повністю, це може призвести до руйнівних наслідків. Будь-яке законодавче чи «адміністративне» викривлення історії є спробою наступу на один із основних принципів наукового дослідження – пошук правди. Будь-яка офіційна атака історичної пам’яті є несправедливою. Складні й спірні проблеми слід вирішувати шляхом дебатів. Півтора мільйона українців, які померли, воюючи з нацистами в рядах Червоної армії, заслуговують на повагу так само, як і ті, хто боровся проти Червоної армії та НКВС. Ті, хто вважає перемогу над нацистською Німеччиною за один із найважливіших історичних моментів, не повинні бути залякані або почуватися вигнанцями.
Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм.
«Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, — повторював на допитах слідчий Соломон Брук, один із тих, що фабрикували у 1929 році справу “Спілки визволення України”. — Це наше завдання, і воно буде виконане. Кого не поставимо — перестріляємо!» Власне, ці слова можна ставити епіграфом до двох науково-документальних видань, що побачили світ у київському видавництві «Темпора». Вони містять документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) в Києві. Перший збірник, що має назву «Українська інтеліґенція і влада. Зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927–1929 рр.», упорядкував колишній працівник ГДА СБУ, доктор історичних наук Василь Даниленко, він же написав і вступну частину під назвою «Політичний контроль духовного життя в Україні 1920-х років».
Спогади охоплюють період від початку Другої світової війни до еміґрації в США. Філіс Стерлінґ Якобс записала їх на авдіокасету й розшифрувала у 1984 році, коли на Заході активізувалися дискусії про Голокост. У 1960–1970-х роках мешканці Західної Европи та Північної Америки асоціювали геноцид євреїв та інші злочини націонал-соціялізму передовсім із концтаборами, що їх визволили англо-американці в квітні–травні 1945 року. Від кінця 1970-х цей акцент змінився. А після того, як 1985 року вийшов багатосерійний фільм «Шоа», синонімом слова «Голокост» став «Авшвіц». «Я не хочу розповідати тобі це, – звертається Сімон Стерлінґ до дочки напочатку. – Я не хочу робити тобі боляче». Але все-таки розказує: бо треба, щоб у США та інших країнах світу знали й спробували збагнути ці криваві злочини.
Сучасне російське суспільство хворе на нетерпимість. Росія не може змиритися з утратою своєї колись найбільшої колонії – України. У російських націоналістів дуже небагато цивільної самосвідомости, зате дуже багато ураженої національної гордости й національного самолюбства. Така політика ідеологічного, культурного та історичного заперечення України сприяє в Росії поступовому переорієнтуванню української політики в бік Европи, а Росія, де відкрито й вільно продається антиукраїнська література, перетворюється на непривабливого партнера. Видаванням таких книжок російська еліта намагається компенсувати свої невдачі в розвитку російської ідеї, російської ідентичности. Але шлях культивування історичних образ на колишню колонію в колишній метрополії історично безперспективний.
Нове варварство намагається наступити саме там, де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидковитратний ресурс часу своїх суспільств. Економіка за демодернізованої системи влади зазнає «загустіння», витворюючи великі неповороткі повільні інституції. Модерне підприємництво загнано в малозначущий уклад, а державні корпорації – або й приватні, але створені з метою паразитування на бюджеті та державному майні – стають основним каналом отримання і перерозподілу благ. Одержувачі благ, нездатні до самозайнятости, – це сформовані клієнти, напівзалежні, атомізовані суб’єкти, які не відчувають великої потреби у громадських та економічних правах.

Сторінки14