Навіґація за темамиЯк користуватись

У літературному та політичному контекстах 1920–1930-х років Микола Хвильовий постає доволі парадоксальною фігурою. Його літературний доробок, невеликий порівняно з творчістю інших тодішніх «класиків», мав надзвичайний резонанс. Хвильовий ніколи не займав якихось офіційних посад, але, як згадував Юрій Смолич, йому дарували свої підписані книжки і друзі, і недруги. Не він формально очолював створену у листопаді 1925 року на противагу офіціозним літературним структурам Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), але фактично вона постала завдяки зусиллям Хвильового і саме він був її душею. Не Хвильовий розпочав знамениту літературну дискусію 1925–1928 років в Україні, але саме він опинився в центрі уваги й найгостріших, сказати б, мейнстримових публічних полемік.
Закони 9 квітня викликали зливу критики з ліберальних та інших позицій, не останньою чергою від фахових істориків з України і з-за кордону. Реакція прибічників цих законів почасти нервова й надто узагальнена. Заради змістовного діялогу варто було б розрізняти тих, хто стверджує, що такі закони взагалі непотрібні або не на часі, і тих, хто критикує лише ті чи ті вади текстів, які ухвалила Верховна Рада й іще не підписав президент. Декого засмучує, що стаття 1 визнає борцями за Україну людей, які час від часу стріляли одні в одних. На мою думку, абсурдним це стає лише тоді, коли, з одного боку, насправді воювали затяті українофоби, як-от білоґвардійці, яких химерна доля занесла на короткий час до військових або інших структур Української держави.
Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами. Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років.
Так, Україні треба позбутися совєтського минулого і конвертувати перемогу Майдану в справжні реформи й европейську інтеґрацію. Цього слід досягти за допомогою діялогу та поваги до тих українців, які нині дивляться на уряд у Києві з підозрою і недовірою. А також за допомогою законів, які відповідають европейським стандартам у царині прав людини і вимогам верховенства закону. Так звані «декомунізаційні» закони в їх поточній формі дуже нагадують совєтську практику нав’язування певної ідеології як правильної. Це крок назад, який, безумовно, призведе до того, що Україну визнають порушницею Европейської конвенції про захист прав людини. Володимир В’ятрович має рацію в одному: питання декомунізації справді пов’язано з політикою безпеки.

Сторінки14