Навіґація за темамиЯк користуватись

Закони 9 квітня викликали зливу критики з ліберальних та інших позицій, не останньою чергою від фахових істориків з України і з-за кордону. Реакція прибічників цих законів почасти нервова й надто узагальнена. Заради змістовного діялогу варто було б розрізняти тих, хто стверджує, що такі закони взагалі непотрібні або не на часі, і тих, хто критикує лише ті чи ті вади текстів, які ухвалила Верховна Рада й іще не підписав президент. Декого засмучує, що стаття 1 визнає борцями за Україну людей, які час від часу стріляли одні в одних. На мою думку, абсурдним це стає лише тоді, коли, з одного боку, насправді воювали затяті українофоби, як-от білоґвардійці, яких химерна доля занесла на короткий час до військових або інших структур Української держави.
Імперія підтримувала російську оперу фінансово. Київські антрепренери отримували з міської казни щорічну цільову субсидію у 3000 рублів на постановку російських опер. Особливо відчутною ця підтримка стала після того, як Алєксандр ІІІ провів театральну реформу, відколи театр почали розглядати не як розважальний заклад, а як державну педагогічну установу, що відповідає виховним завданням уряду. Суттєві кошти йшли на постановки «Життя за Царя».Від 1939 року опера повертається до репертуарних списків, що не останньою чергою було зумовлено смаковими преференціями Сталіна. Отже, офіційно-патріотична опера, один із музичних знаків Російської імперії ХІХ століття і «головний оперний твір» сталінської радянської імперії. Як твір Ґлінки міг стати символом двох таких відмінних державних утворень?
Історія імперії є в Росії напрочуд свіжою дисципліною, а її майбутнє видається у глобальному масштабі - в перспективі дебатів над амбіцією та позиціями сучасних Сполучених Штатів чи також над можливою еволюцією Европейського Союзу - надалі відкритим. Це, поза сумнівом, підживлює зацікавлення «імперіяльною» проблематикою, водночас роблячи її - як ми також намагалися показати - не вільною від політичних підтекстів. На зламі 1980-х і 1990-х років, коли розпад Совєтського Союзу став очевидним, «Імперіологія» стала останнім криком моди, дослідники почали віднаходити тяглість імперських структур між царською Росією та СССР, та розмірковувати про стосунки між трьома великими «гравцями» історичної драми XX століття: імперією, комунізмом і націями (націоналізмами).
Зосереджуючись на відновлених крайніх правих постсовєтського періоду й зіставляючи події у Російській Федерації зі зростанням німецького фашизму у Ваймарській республіці, я звернувся до НАТО з питанням співфінансування поглибленого розслідування початку політичної біографії, ідеології та діяльности Владіміра Жиріновського. Ця нова фігура на політичній сцені Москви була на момент мого подання поки що лише маловідомим новим російським політиком, якого дотепер часто сприймають за звичайного політичного блазня. Однак Жиріновський отримав третину голосів на перших президентських виборах у Росії в червні 1991 року. Його помилково названа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) перемогла у перших посткомуністичних багатопартійних парламентських виборах у грудні 1993 року із майже 23 %.
Сучасне російське суспільство хворе на нетерпимість. Росія не може змиритися з утратою своєї колись найбільшої колонії – України. У російських націоналістів дуже небагато цивільної самосвідомости, зате дуже багато ураженої національної гордости й національного самолюбства. Така політика ідеологічного, культурного та історичного заперечення України сприяє в Росії поступовому переорієнтуванню української політики в бік Европи, а Росія, де відкрито й вільно продається антиукраїнська література, перетворюється на непривабливого партнера. Видаванням таких книжок російська еліта намагається компенсувати свої невдачі в розвитку російської ідеї, російської ідентичности. Але шлях культивування історичних образ на колишню колонію в колишній метрополії історично безперспективний.