Навіґація за темамиЯк користуватись

Уряд полює на ґюленістів — послідовників та прибічників релігійного лідера Фетхулаха Ґюлена, якому приписують організацію спроби путчу. Заодно із тими, хто справді є лояльним до Ґюленового руху, влада Туреччини спрямовує репресії на опозиційних інтелектуалів, на тих, хто підіймає незручні теми минулого чи сьогодення, як-от геноцид вірмен чи конфлікт із курдами. Тож переслідування зачепили критичних до влади шкільних учителів і журналістів, письменників і науковців, університетських працівників та лікарів. І хоча спроба ґюленістів захопити владу влітку 2016 року була невдала, її наслідки дуже виразні. Тисячі ув’язнених і звільнених із роботи — результат кампанії пошуку зрадників, що відбувається за умов надзвичайного стану по всій країні.
Провладна Партія справедливости і розвитку (ПСР, турецькою – Adalet ve Kalkınma Partisi, АКР), яку очолює нинішній президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоґан, звинуватила в заколоті послідовників відомого турецького проповідника й богослова Фетхулаха Ґюлена, який нині мешкає в Пенсильванії. Релігійна організація Ґюлена та Партія справедливости і розвитку довгий час (від 2002 року, коли ПСР прийшла до влади) виступали єдиним фронтом задля досягнення спільної мети. Однак 2013 року після гучного корупційного скандалу та розгону демонстрацій у парку Ґезі політичні шляхи лідерів розійшлися. Відтак очільники провладної партії проголосили прихильників Ґюлена «п’ятою колоною» та «паралельною державою», що прагне збаламутити народ і скинути уряд...
Іронія в тому, що перемога демократії призведе до запровадження в країні авторитарного контролю. Протягом минулих декількох місяців Ердоґан широко пропаґує створення нової конституції з підтримкою президентської форми правління. Тепер у нього в руках є іще один арґумент: лише така система здатна захистити країну від ворожих сил. Не виключено, що найближчим часом влада спробує винести новий проєкт конституції на референдум, і спроба перевороту стане приводом до встановлення авторитарного режиму. Турецька демократія вистояла у військовому протистоянні, але тепер її збереження цілком залежить від Ердоґана. На додачу, ці події можуть змінити зовнішній курс країни і віддалити її від Заходу.
Коли Владімір Путін не зміг досягти своїх цілей в Україні у політичний і економічний спосіб, він вдався до застосування сили, бо вирішив, що може це зробити. Він застосовуватиме силу, допоки, в його розумінні, результат буде вартий втрат. У цьому сенсі він не унікальний. Що міг би зробити Китай, якби його не оточувало кільце сильних держав, що їх підтримують США? Що зробила б Японія, якби вона була сильнішою і менш залежною від Сполучених Штатів у питаннях власної державної безпеки? Нам іще не випадало шукати відповіді на ці запитання, принаймні поки що, оскільки американська перевага й система альянсів, а також економічні, політичні й організаційні аспекти чинного світового ладу, які всі, зрештою, залежать від сили, тримають зачиненою цю скриньку Пандори.
Мстивий авторитаризм полонив Туреччину. Для прихильників прем’єр-міністра це річ прикра, але необхідна. Багато з тих, із ким я спілкувався, вважають, що протест на площі Ґезі зорганізували іноземні аґітатори і що його слід було розгромити жорсткіше. За демократії, кажуть вони, воля більшости засвідчує себе на виборчих дільницях і потім здійснюється. Це, мовляв, і відбувалося досить успішно, поки ліберали, розуміючи, що їх замало для перемоги на виборах, замість цього вдалися до підбурювань. Ідеї про те, що переконання ліберальних меншин має бути леґально захищено і що вони справді можуть впливати на творення політики, уряд не приймає, заявляючи, що говорить від імені більшости. Але архітектором поляризації Туреччини є не ліберали, а Ердоґан.

Сторінки2