Навіґація за темамиЯк користуватись

Одного серпневого вечора 2014 року в містечку поблизу Донецька Вероніка забирала свого сина з дитсадка, як і будь-якого іншого дня. Обіцяли режим припинення вогню, думала вона, а ще — за минулі тиждень чи два не було чути обстрілів. Вероніка посадила на мопед сина та сусідчину доньку і рушила додому. Син був чимось стривожений, попросив на хвильку зупинитися. А довкола було тихо. Вона вказала малому на людей, які ходили вулицями, засмагали на пляжі, відпочивали. Довкола було гарно і спокійно. Вони постояли так зо три хвилини, і раптом — небо розлетілося на шматки. Перед очима у Вероніки — міни, що пролітали над головою; величезні, вони падали одночасно, по п’ять за вистріл. У вухах лунав вибух п’яти мін водночас. Їй до голови докотилася їхня ударна хвиля. Ноги підкосилися.
Російська імперська уява створила собі українців як «малоросів» декілька століть тому — разом із привласненням української території та історії і перетворенням завдяки цьому середньовічної Московії на Російську імперію. Всупереч популярним уявленням про українців і росіян як про «кровно споріднені», історично та культурно близькі народи, їхні реальні контакти і взаємопізнання починаються допіру від XVIII століття — з поступового поглинання українських і білоруських («руських») земель Речі Посполитої, яке здійснювала новонароджена імперія. До середини XVII століття — часу так званого «возз’єднання» — українці посідали у свідомості московитів цілком марґінальне місце, що підтверджує, зокрема, і відносно невелика кількість згадок про них у російському фольклорі, зібраному й опублікованому...
Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами. Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років.
Так, Україні треба позбутися совєтського минулого і конвертувати перемогу Майдану в справжні реформи й европейську інтеґрацію. Цього слід досягти за допомогою діялогу та поваги до тих українців, які нині дивляться на уряд у Києві з підозрою і недовірою. А також за допомогою законів, які відповідають европейським стандартам у царині прав людини і вимогам верховенства закону. Так звані «декомунізаційні» закони в їх поточній формі дуже нагадують совєтську практику нав’язування певної ідеології як правильної. Це крок назад, який, безумовно, призведе до того, що Україну визнають порушницею Европейської конвенції про захист прав людини. Володимир В’ятрович має рацію в одному: питання декомунізації справді пов’язано з політикою безпеки.
За минулі п’ятнадцять років путінська Росія вклала багато ресурсів у політизацію історії. Якщо Україна піде тим же шляхом, несуттєво – частково чи повністю, це може призвести до руйнівних наслідків. Будь-яке законодавче чи «адміністративне» викривлення історії є спробою наступу на один із основних принципів наукового дослідження – пошук правди. Будь-яка офіційна атака історичної пам’яті є несправедливою. Складні й спірні проблеми слід вирішувати шляхом дебатів. Півтора мільйона українців, які померли, воюючи з нацистами в рядах Червоної армії, заслуговують на повагу так само, як і ті, хто боровся проти Червоної армії та НКВС. Ті, хто вважає перемогу над нацистською Німеччиною за один із найважливіших історичних моментів, не повинні бути залякані або почуватися вигнанцями.

Сторінки6