Навіґація за темамиЯк користуватись

«Уліс» і «Доктор Живаґо» належать до однієї швидкоплинної епохи, коли книжка могла зазнати переслідувань через те, що загрожувала буржуазним ідеалам або, навпаки, прославляла їх. Та епоха закінчилася у 1980-х роках. Гласність уможливила те, що хрущовська відлига лише пообіцяла. Російські читачі змогли прочитати Пастернакову книжку лише 1988 року, коли уривки з роману почали виходити в літературному журналі «Новый мир». Наступного року газета «Известия» почала друкувати частинами російський переклад «Уліса», який в Англії та Америці можна було законно придбати від середини 1930-х років. Аж раптом у лютому 1989 року іранський аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари за образу Аллаха в «Сатанинських віршах», розв’язавши чергову цензурну «битву».
«Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, — повторював на допитах слідчий Соломон Брук, один із тих, що фабрикували у 1929 році справу “Спілки визволення України”. — Це наше завдання, і воно буде виконане. Кого не поставимо — перестріляємо!» Власне, ці слова можна ставити епіграфом до двох науково-документальних видань, що побачили світ у київському видавництві «Темпора». Вони містять документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) в Києві. Перший збірник, що має назву «Українська інтеліґенція і влада. Зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927–1929 рр.», упорядкував колишній працівник ГДА СБУ, доктор історичних наук Василь Даниленко, він же написав і вступну частину під назвою «Політичний контроль духовного життя в Україні 1920-х років».
В одному інтерв’ю Петровський розповідає історію з власного життя, дуже схожу на притчу (власне, кожне життя є притчею, тільки не всі це помічають). Повернувшись після війни до рідного київського двору, він побачив, що все залишилося тим самим і все стало іншим. «Зображення» минулого і сьогодення збіглися лише тоді, коли Петровський сів на лавку закурити і подивився на двір із висоти дев’ятирічного хлопця. «Цей урок у мені незнищенний. Це як вирок: дивитися на світ поглядом хлопця з Лютеранської вулиці. Кут зору – ось у чому річ». Кут зору. Інакше кажучи – метод. «Юрміх, або Похвала методові» – так назвав Петровський статтю, написану в десяту річницю смерти Лотмана. Його цікавить самий метод, тобто шлях до істини, а не істина, начебто вже відома й дана.
Як колись Олександр Лазаревський або Іван Франко вишпортували по антикваріях національні реліквії, так Яцюк щосуботи, рік у рік, десятиліття за десятиліттям ходив до клубу колекціонерів, на «здибанку». Завжди в пошуку: купуючи, виторговуючи, обмінюючи. Останні сім-вісім років його заполонила нова ідея – зібрати універсальну колекцію автографів, світлин, книжок із дедикаціями тощо. Колекцію, звісна річ, україноцентричну. Кожну постать він прагнув розкрити в кількох основних іпостасях: портрет, автограф, першодрук. До ідеї він підходив із практичного боку, як музейник-експозиціонер, мріючи в майбутньому зробити велику виставку, в якій явити духовний розвиток України XIX–XX століть. Леліяв і назву майбутньої виставки: «Україна: мозаїка цілости».

Сторінки14