Навіґація за темамиЯк користуватись

Вивчення історії української культури завжди буде неповним і викривленим, якщо поза увагою дослідника залишатимуться питання цензури — і царської, і совєтської. Кубометри документів до цієї теми зберігаються в архівних сховищах Петербурга, Москви, Києва, і до них здебільшого ще не торкалася рука дослідника. «Найрозкрученіша» в науковому плані постать — Шевченко — при ближчому зануренні в конкретику, як з’ясовується, ще має чимало дослідницьких «білих» плям. Серед них і питання цензури, попри те, що такий авторитетний науковець минулого, як Василь Бородін, доклав значних зусиль до з’ясування обставин цензурування та проходження творів поета через цензурне відомство. Ще досі історія видання та поширення шевченківської літератури має чимало істотних дослідницьких лакун.
«Уліс» і «Доктор Живаґо» належать до однієї швидкоплинної епохи, коли книжка могла зазнати переслідувань через те, що загрожувала буржуазним ідеалам або, навпаки, прославляла їх. Та епоха закінчилася у 1980-х роках. Гласність уможливила те, що хрущовська відлига лише пообіцяла. Російські читачі змогли прочитати Пастернакову книжку лише 1988 року, коли уривки з роману почали виходити в літературному журналі «Новый мир». Наступного року газета «Известия» почала друкувати частинами російський переклад «Уліса», який в Англії та Америці можна було законно придбати від середини 1930-х років. Аж раптом у лютому 1989 року іранський аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари за образу Аллаха в «Сатанинських віршах», розв’язавши чергову цензурну «битву».
«Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, — повторював на допитах слідчий Соломон Брук, один із тих, що фабрикували у 1929 році справу “Спілки визволення України”. — Це наше завдання, і воно буде виконане. Кого не поставимо — перестріляємо!» Власне, ці слова можна ставити епіграфом до двох науково-документальних видань, що побачили світ у київському видавництві «Темпора». Вони містять документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) в Києві. Перший збірник, що має назву «Українська інтеліґенція і влада. Зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927–1929 рр.», упорядкував колишній працівник ГДА СБУ, доктор історичних наук Василь Даниленко, він же написав і вступну частину під назвою «Політичний контроль духовного життя в Україні 1920-х років».
В одному інтерв’ю Петровський розповідає історію з власного життя, дуже схожу на притчу (власне, кожне життя є притчею, тільки не всі це помічають). Повернувшись після війни до рідного київського двору, він побачив, що все залишилося тим самим і все стало іншим. «Зображення» минулого і сьогодення збіглися лише тоді, коли Петровський сів на лавку закурити і подивився на двір із висоти дев’ятирічного хлопця. «Цей урок у мені незнищенний. Це як вирок: дивитися на світ поглядом хлопця з Лютеранської вулиці. Кут зору – ось у чому річ». Кут зору. Інакше кажучи – метод. «Юрміх, або Похвала методові» – так назвав Петровський статтю, написану в десяту річницю смерти Лотмана. Його цікавить самий метод, тобто шлях до істини, а не істина, начебто вже відома й дана.
Як колись Олександр Лазаревський або Іван Франко вишпортували по антикваріях національні реліквії, так Яцюк щосуботи, рік у рік, десятиліття за десятиліттям ходив до клубу колекціонерів, на «здибанку». Завжди в пошуку: купуючи, виторговуючи, обмінюючи. Останні сім-вісім років його заполонила нова ідея – зібрати універсальну колекцію автографів, світлин, книжок із дедикаціями тощо. Колекцію, звісна річ, україноцентричну. Кожну постать він прагнув розкрити в кількох основних іпостасях: портрет, автограф, першодрук. До ідеї він підходив із практичного боку, як музейник-експозиціонер, мріючи в майбутньому зробити велику виставку, в якій явити духовний розвиток України XIX–XX століть. Леліяв і назву майбутньої виставки: «Україна: мозаїка цілости».

Сторінки11