Навіґація за темамиЯк користуватись

Чому ж Фаулза називають одним із класиків літератури постмодерну? Готова відповідь літературознавців зводиться до переліку суто технічних прийомів, які можна знайти в будь-якому підручнику з літературної теорії: інтертекстуальне цитування (особливо в «Колекціонері» й «Волхві»), гра з роллю автора у «Жінці французького лейтенанта», застосування анаграм в іменах персонажів, жанр псевдодокумента, на якому будується «Примха», введення мітологічних персонажів у «Мантисі» тощо. А фаулзівський «джокер» в «екзистенціялістських» розвідках критиків отримує другорядну місію духовного «наставника», який нібито пробуджує «головного героя» від «життєвого сну». Проте формальне використання «фішок» навряд чи б зробило Джона Фаулза «духовним батьком» вітчизняного постмодернізму.
Романтизм об’єктивно є явищем складним, багатогранним, широким. Тому як теоретична і як історико-літературна проблема він завжди привертав пильну увагу, спокушав уми сильні й блискучі. Радянському літературознавству він завдав великого клопоту: в намаганні приборкати, «приручити» цю напрочуд непокірну стихію то умовлялися, що соцреалізм — це синтез реалізму та романтизму, то доходили висновку, що реалізм і романтизм є два різні типи творчості, які, проте, взаємодіють між собою як перетворювальне й відтворювальне начала. В кожного визначного поета-романтика належало шукати й підкреслювати тенденції переборювання романтизму на користь реалізму, — аж поки виявлялося, що, звичайно ж, він прямував саме в цей бік, і навіть вельми успішно.

Сторінки11