Навіґація за темамиЯк користуватись

Чому ж Фаулза називають одним із класиків літератури постмодерну? Готова відповідь літературознавців зводиться до переліку суто технічних прийомів, які можна знайти в будь-якому підручнику з літературної теорії: інтертекстуальне цитування (особливо в «Колекціонері» й «Волхві»), гра з роллю автора у «Жінці французького лейтенанта», застосування анаграм в іменах персонажів, жанр псевдодокумента, на якому будується «Примха», введення мітологічних персонажів у «Мантисі» тощо. А фаулзівський «джокер» в «екзистенціялістських» розвідках критиків отримує другорядну місію духовного «наставника», який нібито пробуджує «головного героя» від «життєвого сну». Проте формальне використання «фішок» навряд чи б зробило Джона Фаулза «духовним батьком» вітчизняного постмодернізму.
Навіть не надто детальний розгляд природи національних містифікацій доволі виразно показує їхні культурно-історичні спонуки, а точніше, соціо-психологічну матрицю: в різних суспільствах і в різних епохах потреба самоствердження вимагає відкриття своїх коренів. Автентичність тих коренів — тобто тексту/нарації, що їх висловлює, — стає другорядною супроти основної міфотворчої функції: потреби переказати глибший сенс, резон існування колективу. Але раціоналістські закони гри вимагають наукової, текстуальної видимості — тобто об’єктивної пам’ятки. Відтак вони урухомлюють процес витворювання, а потому ревного захищання специфічного науково-міфічного гібриду, який стає сакральним об’єктом чи пак талісманом колективної автентичності й стародавності.

Сторінки12