Навіґація за темамиЯк користуватись

Спираючись на ідеї переважно західноевропейського між- і повоєнного інтелектуального правого екстремізму, не останньою чергою – німецької «консервативної революції» Ваймарських часів, Дуґін мріє здійснити на постсовєтському просторі специфічно російську фашистську революцію та створити нову фашистську, цього разу «евразійську», людину. Собі у цьому процесі він відводить роль не публічного політика, а радше такого собі сірого кардинала, який хай і не керує державою особисто, проте скеровує мислення еліт – тобто займається не політикою, а метаполітикою. За цією схемою, Дуґін як теоретик ґенерує ідеї, що їх політичні лідери та політтехнологи відтак свідомо чи несвідомо втілюють у життя. Стратегію цю зіперто на відомій теорії італійського мислителя-неомарксиста міжвоєнної доби Антоніо Ґрамші.
Упродовж минулих п’ятдесяти років співвідношення продуктивности й сили демократичних інституцій було однією з найважливіших актуальних проблем у політології. Згідно з основоположними працями Мартина Ліпсета про модернізацію, економічне процвітання є неодмінною умовою демократії. На Ліпсетову думку, економічний розвиток спонукає соціяльний поступ, а відтак готує фундамент для демократії. Стабільне економічне зростання й інновації вимагають підвищеного рівня мобільности, кваліфікованої робочої сили, якісної освіти, комунікаційної інфраструктури та урбанізації. Все це можливо лише за децентралізованих режимів, де люди беруть активну участь в економічних ініціятивах, а отже, також стають відвертішими в політичному сенсі.

Сторінки7