Навіґація за темамиЯк користуватись

Першим дзвіночком про внутрішню небезпеку, яка загрожує опануванню України українською культурою та мовою (парадоксальна проблема, але реальна) став факт стрімкого переходу чималої кількості номенклатурних «борців із націоналізмом» – від партпрацівників до «бійців ідеологічного фронту» – до табору завзятих українофілів. Допоки боротьбу за українську мову та культуру, за політичні права українства провалили морально авторитетні в суспільстві люди, вона здобувала прихильність людей, нерідко далеких від українства. Відтепер, коли «борці з націоналізмом» терміново стали «науковими націоналістами» і з номенклатурною заповзятістю заходилися відтісняти з перших ролей тих, хто справді уболівав за Україною, ситуація почала змінюватися.
Спираючись на ідеї переважно західноевропейського між- і повоєнного інтелектуального правого екстремізму, не останньою чергою – німецької «консервативної революції» Ваймарських часів, Дуґін мріє здійснити на постсовєтському просторі специфічно російську фашистську революцію та створити нову фашистську, цього разу «евразійську», людину. Собі у цьому процесі він відводить роль не публічного політика, а радше такого собі сірого кардинала, який хай і не керує державою особисто, проте скеровує мислення еліт – тобто займається не політикою, а метаполітикою. За цією схемою, Дуґін як теоретик ґенерує ідеї, що їх політичні лідери та політтехнологи відтак свідомо чи несвідомо втілюють у життя. Стратегію цю зіперто на відомій теорії італійського мислителя-неомарксиста міжвоєнної доби Антоніо Ґрамші.

Сторінки5