Навіґація за темамиЯк користуватись

Червень 2018
Київ: Критика, 2018.
Авторизований переклад з англійської Павла Грицака та Миколи Климчука за редакції Вадима Дивнича; наукова редакторка українського перекладу Ярина Цимбал. 432 с., бібл., с. і–хх – іл. вкл. ISBN 978–9662789–07–2

Видана англійською мовою 2009 року і тоді ж удостоєна нагороди Американської асоціяції україністів монографія знаного дослідника історії та літератури східноевропейського єврейства професора Північно-Західного університету в Чикаґо розповідає про євреїв, які супроти звичаїв єврейської інтеґрації й імперського асиміляційного вектора обрали собі інтеґрацію в бездержавну українську культуру. Вони пов’язали свою долю з народом, що його сучасники у Східній Европі вважали за відсталий і антисемітський.

У повоєнний час після Другої світової війни особливої гостроти й актуальности набувають дискусії довкола ідеї «Заходу» та «духовної кризи» Европи. І, що важливо, політику при цьому розглядають під кутом духовно-моральних критеріїв, що дає змогу говорити про цю чи не останню загальноевропейську духовну дискусію ХХ століття. Зрештою, про духовну кризу Европи заявив іще Едмунд Гусерль у передвоєнний час у «Кризі европейського людства і філософії» (1935), але вже перші декади ХХ століття принесли розчарування в ідеях проґресу і соціяльних рухах, законодавцем яких і стала новочасна Европа. Освальд Шпенґлер, Хосе Ортеґа-і-Ґасет, Карл Ясперс та інші філософи вказували на крайній раціоналізм, появу масової людини і технократичність мислення як на основні причини, що призвели до...
Один за одним вони залишили нас. Борис Черняков (2010), Василь Бородін і Микола Павлюк (2011), Володимир Яцюк (2012), Веніамін Еппель (2013), Ростислав Пилипчук (2014). І тепер от — Віктор Дудко. Люди різних поколінь і подекуди навіть різних професій, які не завжди були знайомі між собою, але яких об’єднав у собі — чи радше для мене символізував у собі таке об’єднання — Віктор Дудко. Це — середовище, без якого — і тих, хто відійшов, і тих, хто з тобою ще залишається, — ти ніхто, без нього твоя праця ніщо, без нього і ти ніколи не станеш собою і не зможеш зреалізувати себе. Це було середовище джерелознавців і текстологів, справжніх лицарів української науки, які високо піднесли її знамено, піднесли на недосяжну для більшости з нас височінь. Які з особливою відповідальністю і ретельністю...
Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Кажуть, що світ науковців, письменників, митців еґоцентричний зі своєї природи. Більшість із них психологічно ніколи не виростає з підліткового віку. Кожна чи кожен потерпає від добре прихованих комплексів, кожна чи кожен ревниво позирає, чи його колеґа не обійшов його за кількістю ґуґлівських покликів, позитивних рецензій тощо. Вони прагнуть слави та визнання своїх неповторних і безцінних ego, хоча публічно у цьому ніколи не признаються. Навпаки: публічно кожен удає скромника. Але це є теж частиною еґо-гри! Добре це знаю, бо сам такий. Із тою різницею, що, згадуючи подібні моменти у своїй біографії, дедалі частіше відчуваю сором і ніяковість. Надіюся, що ці почуття приходять із віком, як і мудрість. І що мій молодий колеґа теж колись помудрішає.

Сторінки4