Навіґація за темамиЯк користуватись

Для розмови про цей текст із українською авдиторією є дві додаткові причини. Перша – це привід замислитися про основні наслідки українських міґрацій після 1991 року (з їхніми масштабами, за даними ООН, у 5,8 млн осіб станом на 2015 рік), а також про те, як може розвиватися наша міґраційна ситуація у найближчі роки або й десятиліття. Адже тему транснаціональних міґрацій із незалежної України не контекстуалізовано достатньою мірою ні в українському медійному просторі, де явище найчастіше зведено до дискурсу «заробітчанства», ні в академічному, де існують лише декілька національних досліджень і деякі спорадичні звіти міжнародних неурядових дослідницьких організацій (які, проте, не дають достатніх результатів для ширшого аналізу).
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медія-аналітика Васілія Ґатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».
Коли Владімір Путін не зміг досягти своїх цілей в Україні у політичний і економічний спосіб, він вдався до застосування сили, бо вирішив, що може це зробити. Він застосовуватиме силу, допоки, в його розумінні, результат буде вартий втрат. У цьому сенсі він не унікальний. Що міг би зробити Китай, якби його не оточувало кільце сильних держав, що їх підтримують США? Що зробила б Японія, якби вона була сильнішою і менш залежною від Сполучених Штатів у питаннях власної державної безпеки? Нам іще не випадало шукати відповіді на ці запитання, принаймні поки що, оскільки американська перевага й система альянсів, а також економічні, політичні й організаційні аспекти чинного світового ладу, які всі, зрештою, залежать від сили, тримають зачиненою цю скриньку Пандори.
Якщо Україна у підсумку стане сумішшю етнічного фундаменталізму та ліберального капіталізму, в якій за ниточки смикатимуть олігархи, вона буде такою ж европейською, якою сьогодні є Росія (або Угорщина). (І, до речі, надзвичайно важливо також розповісти повну історію конфлікту між різними групами олігархів – «проросійськими» і «прозахідними», – який формує тло великих суспільних подій в Україні.) Тож так, протестувальники на Майдані були героями, але справжня боротьба починається тепер, боротьба за те, чим бути новій Україні, і ця боротьба буде значно важча, ніж боротьба проти путінського вторгнення. Тут буде потрібен новий, значно ризикованіший різновид героїзму. Взірець цього героїзму можна побачити у тих росіянах, які хоробро протистоять націоналістичним пристрастям у власній країні.

Сторінки3