Навіґація за темамиЯк користуватись

Русофільство, необізнаність і антиамериканізм пояснюють, чому деякі закордонні ліві та ліберали застосовують до України подвійні стандарти; ніби українці були не гідними самовизначення, як будь-який інший колонізований народ. Автори «Точки спалаху» засуджують українську незалежність і її новий капіталістичний уряд – але не путінський імперіялістичний неоліберально-капіталістичний уряд – як «фашистську хунту» і не вважають неоліберально-капіталістичний російський уряд за імперіялістичний. Нездатні заперечити, що путінський уряд є капіталістичним, вони мовчазно приписують йому «проґресивну» роль, бо він антиамериканський і використав трохи доходів від нафти і газу для фінансування соціяльних програм.
Зосереджуючись на відновлених крайніх правих постсовєтського періоду й зіставляючи події у Російській Федерації зі зростанням німецького фашизму у Ваймарській республіці, я звернувся до НАТО з питанням співфінансування поглибленого розслідування початку політичної біографії, ідеології та діяльности Владіміра Жиріновського. Ця нова фігура на політичній сцені Москви була на момент мого подання поки що лише маловідомим новим російським політиком, якого дотепер часто сприймають за звичайного політичного блазня. Однак Жиріновський отримав третину голосів на перших президентських виборах у Росії в червні 1991 року. Його помилково названа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) перемогла у перших посткомуністичних багатопартійних парламентських виборах у грудні 1993 року із майже 23 %.
Антиімперська історія Сирії веде відлік від насильницької боротьби з французькою окупацією від 1920 до 1945 року, коли французи знищили велику частину Дамаска та інших міст, аби встановити свій порядок. Майже загальним поглядом є те, що США, які до 2004 року передавали Сирії підозрюваних у тероризмі, коли потрібна була жорстокість, більше опиратимуться альянсові режиму з Іраном, ніж репресіям цього режиму. Це не було причиною початку повстання або його привабливости для багатьох. Відчуття, що зовнішні сили змінюють цілі революції, може тільки позбавити її народної підтримки, зокрема в той час, коли режим має військову перевагу, а опозиція застосовує автомобілі з вибухівкою проти будівель служб безпеки та автобусів із поліціянтами, від чого цивільних гине стільки само, як і солдатів.
Сучасне російське суспільство хворе на нетерпимість. Росія не може змиритися з утратою своєї колись найбільшої колонії – України. У російських націоналістів дуже небагато цивільної самосвідомости, зате дуже багато ураженої національної гордости й національного самолюбства. Така політика ідеологічного, культурного та історичного заперечення України сприяє в Росії поступовому переорієнтуванню української політики в бік Европи, а Росія, де відкрито й вільно продається антиукраїнська література, перетворюється на непривабливого партнера. Видаванням таких книжок російська еліта намагається компенсувати свої невдачі в розвитку російської ідеї, російської ідентичности. Але шлях культивування історичних образ на колишню колонію в колишній метрополії історично безперспективний.
Україні належить ключова роль у конструюванні традиційної, себто імперської російської ідентичности. Тож цілком імовірно, що й конструювання нової, неімперської, справді національної російської ідентичности теж великою мірою залежить від України – від рівня її емансипації з російського проєкту, випадання з російської ментальности й ідентичности. «Конструювання українців як деконструювання совєтів» може справді виявитися mission impossible. Але це єдиний шанс не лише самим стати повноцінною европейською нацією, а й повернути Росію з імперських марень до реальности і, можливо, спонукати її піти тим самим шляхом, що й Україна. Гіпотетичний вступ України до ЕС і НАТО може бути справжнім шоком для більшости росіян, але це чи не єдиний спосіб змусити їх відмовитися від імперської ідентичности.
Найпевніший спосіб збити з пантелику раціонального опонента – діяти непередбачувано. Саме непередбачуваність стала досконалою зброєю російського прем’єра Владіміра Путіна у російсько-грузинському конфлікті. Будь-який раціональний діяч насамперед зацікавлений контролювати своє оточення, а війна – скрайня форма відсутности раціонального контролю. Це пояснює, чому Захід на чолі з ЕС нервово повторює, що найважливішим у Грузії є перемир’я – а не істина, цінності чи інші високі ідеали. Війна – це гобсівський «природний стан», абсолютна протилежність назагал добре впорядкованого світу ліберал-демократів. У НАТО донедавна вважалося аксіомою, що безпека є неподільною. Для ЕС безпека стала обернено пропорційною до наближености певної країни до Росії.

Сторінки16