Навіґація за темамиЯк користуватись

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
«Ми готові вмерти за Угорщину та Европу», — із цих слів, якими завершувалося звернення директора Угорської аґенції новин до міжнародної спільноти у трагічному листопаді 1956 року, розпочав боротьбу за звільнення Центральної Европи від совєтів Мілан Кундера у 1980-х роках. «Европа, не Москва», — знову лунало над Будапештом наприкінці квітня 2017 року під час демонстрацій на захист Центральноевропейського університету. В обох випадках Европа постає як бажаний вибір, вмістилище свідомо обраногo майбутнього, демократичного та з ґарантованими правами і свободами кожному громадянинові. Звичайно, ми тут також можемо прочитати апель до Европи, зрозумілої як Европа Західна чи то Европейський Союз, які зазвичай уособлюють ось цю «омріяну справжню Европу».

Сторінки16