Навіґація за темамиЯк користуватись

Публікуємо розмову із Вадимом Трюханом, держслужбовцем, дипломатом із п’ятнадцятирічним стажем, одним із засновників та директором Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріяту Кабінету Міністрів України (2008-2010 рр.) Після 2010 р. Взимку 2013 року він добровільно звільнився із цієї посади й таким чином став єдиним державним службовцем в Україні, що звільнився через особисту незгоду із рішеннями керівництва держави зупинити європейську інтеграцію і розігнати Майдан 30 листопада 2013 року. Розмова показує насамперед мотивації різних учасників протестного руху Євромайдану, механізм їх взамодії між собою, розмаїття підходів до своєї ролі у протестному русі, а також увиразнює підвищення суб'єктности громадянського суспільства України.
Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не тільки політична система, але й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому випадку чинником імперії в образі Кремля. Москва добровільно ніколи не визнає жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті – підкорення Кремлю. Ці чинники актуальні зараз для України, яка робить другу спробу революційних перетворень. Наскільки вдасться – питання часу й мужности українців. Бо-ж як би не змагалась кремлівська пропаганда, історична пам'ять набагато міцніша й стабільніша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СССР пам'ять почала давати про себе взнаки щоразу частіше – відкрились кордони, з'явився інтернет, люди почали спілкуватись, отримувати колись цензуровану інформацію, врешті, думати.
Україні належить ключова роль у конструюванні традиційної, себто імперської російської ідентичности. Тож цілком імовірно, що й конструювання нової, неімперської, справді національної російської ідентичности теж великою мірою залежить від України – від рівня її емансипації з російського проєкту, випадання з російської ментальности й ідентичности. «Конструювання українців як деконструювання совєтів» може справді виявитися mission impossible. Але це єдиний шанс не лише самим стати повноцінною европейською нацією, а й повернути Росію з імперських марень до реальности і, можливо, спонукати її піти тим самим шляхом, що й Україна. Гіпотетичний вступ України до ЕС і НАТО може бути справжнім шоком для більшости росіян, але це чи не єдиний спосіб змусити їх відмовитися від імперської ідентичности.
Крах СССР і комуністичної системи спровокував величезну кількість ілюзорних уявлень про неминучість і самодетермінованість демократичних перетворень у Росії, як і на всьому постсовєтському просторі, формування самореґулятивної ринкової економіки, становлення правової держави, зближення нових держав із західними політичними та міждержавними організаціями тощо. Та сповнений суперечностей перебіг реформ у Росії, чи навіть їх поразка, змушує переглянути ресурси та характер інтересів зацікавлених у політичних змінах груп. За всієї відмінности подій у колишніх совєтських республіках – «кольорові революції» в Грузії, в Україні, в Киргизії, зміцнення авторитаризму чи «повернення» до жорсткої репресивної моделі стосунків держави та суспільства (у Білорусі.
Запитуючи самих себе, чи можливий розвиток демократії в Україні, ми самі ставимо діагноз: десять років «неначе української» «неначе незалежності» не привели до розвитку справжньої демократії в Україні. Це запитування стало особливо актуальним після крижаного душу «касетного скандалу». Раніші сигнали нікого у демократичному таборі не стривожили: ані не надто демократичні способи формування більшості в лютому 2000 року, ані очевидна фарсовість «всенародного» референдуму про зміни в конституції, проведеного в березні. Тоді багато хто ладен був закрити очі на явне порушення демократичних принципів. Для тих, хто вважав себе демократами (за наших умов це, зрештою, радше люди без певного корисливого інтересу), то був тільки тактичний відступ...

Сторінки4