Навіґація за темамиЯк користуватись

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Мстивий авторитаризм полонив Туреччину. Для прихильників прем’єр-міністра це річ прикра, але необхідна. Багато з тих, із ким я спілкувався, вважають, що протест на площі Ґезі зорганізували іноземні аґітатори і що його слід було розгромити жорсткіше. За демократії, кажуть вони, воля більшости засвідчує себе на виборчих дільницях і потім здійснюється. Це, мовляв, і відбувалося досить успішно, поки ліберали, розуміючи, що їх замало для перемоги на виборах, замість цього вдалися до підбурювань. Ідеї про те, що переконання ліберальних меншин має бути леґально захищено і що вони справді можуть впливати на творення політики, уряд не приймає, заявляючи, що говорить від імені більшости. Але архітектором поляризації Туреччини є не ліберали, а Ердоґан.

Сторінки4