Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі

ЦИТАТИ З ВИДАННЯ

Досліджуючи історію східнослов’янських ідентичностей, я спирався на методи, що їх розвивали і «модерністи», і «ревізіоністи». Ідея про те, що національні наративи, через які модерні суспільства означують себе, є продуктом «націоналізації» минулого, здійсненої істориками ХІХ – початку ХХ століття, походить із модерністського арсеналу. Я також приймаю означення нації як «уявленої спільноти», запропоноване «модерністом» Бенедиктом Андерсоном, і поділяю його тезу про те, що національні ідентичності формулюються та функціонують як культурні тексти. Проте, на відміну від «модерністів», я розсуваю рамки цього підходу і застосовую його у дослідженні домодерних спільнот, наголошуючи середньовічні та ранньомодерні корені націй і національних ідеологій.

З погляду православних авторів Русь (а також, напевно, руський народ-нація) отримала в особі Могили нового керманича зі шляхетного роду правителів, ще й пов’язаного з основоположним київським мітом і готового стати її новим захисником. Але від якої ж загрози мав він боронити Русь? Князь Острозький відвернув небезпеки, накликані церковною унією, а козаки стійко витримували натиск католицької держави. Виглядало на те, що Могила мав урятувати «заспокоєну» націю від освітнього та культурного занепаду порівняно з католицькою Польщею та унійною Руссю.

Імовірно, скандинавські правителі з’явилися в Києві десь наприкінці IX або на початку X століття і дуже скоро опинилися на чолі молодої держави. Влада Києва сягнула апогею наприкінці X – на початку XI століття за правління трьох найзнаменитіших руських князів: Святослава Хороброго, св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Святослав правив у 945–972 роках (до 957 року реґенткою була його мати Ольга, перша християнка в династії). Він здобув неабияку славу перемогами над сусідами Русі, війною з Візантією, але, попри слов’янське ім’я (Святослав перший із князів-Рюриковичів називався не по-скандинавськи), він не відчував міцного зв’язку з Руссю і, якщо вірити літописцеві, мав намір перенести столицю на Дунай. Святославів син Володимир правив у 980–1015 роках і з Києвом був пов’язаний куди сильніше. Він далеко розширив кордони держави і змінив її релігійно, ідеологічно та культурно, прийнявши близько 988 року християнство візантійського зразка.

Переяславська угода стала переломним моментом в історії відносин Московії з її близьким та віддаленим Заходом. 1654 року царська Московія розпочала свій рух на захід, що його продовжать Російська імперія та Совєтський Союз: спочатку силою військ, а потім – також силою політичного та культурного впливу. Під кінець ХVІІ століття кордони Московії проходили вздовж Дніпра; за сторіччя вони вже пролягали Німаном і Дністром; у ХІХ столітті було приєднано Варшаву, а російські війська вступили в Париж. У середині ХХ століття Червона армія взяла Берлін і Прагу. Лише крах совєтського блоку та розпад Совєтського Союзу в 1991 році, здавалося б, поклали край експансії Росії на захід, а її західний кордон посунувся назад до лінії московських рубежів перед 1654 роком. У перебігу тієї експансії Росія змінила світ, але й докорінно змінилася сама.