Zur ruthenischen Frage

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
230 переглядів

У найновіших числах «Критики» в рамках дискусії про правомірність претензій русинського народу на етнічну чи пак національну окремішність було надруковано добірку досить цікавих матеріялів. Усі вони багаті на факти і їх теоретичне осмислення, однак, на нашу думку, представники обох сторін підходять до цього питання з суто примордіялістських позицій. Це цілком зрозуміло, якщо говорити про тексти Романа Кабачія, котрий послідовно виступає за «українськість» русинів. Справді ж бо, схожість їхньої духовної та матеріяльної культури з культурою українського населення по цей бік Карпат чи навіть їх мовна єдність (котра сама по собі є досить-таки сумнівною) мало що доводить, якщо взагалі може вважатися доказом у такій справі. Тут, на наш погляд, доцільно погодитися з думкою, висловленою в репліці Сергія Біленького «Заперечення заперечення » («Критика», 2008, ч. 1-2), де автор наголошує: ані він, ані його опонент не мають інтелектуального, а тим більше юридичного права заперечувати існування певної групи людей. Контрарґумент на тезу пана Кабачія може бути дуже простий: ми не можемо заперечувати права людей бути тим, ким вони хочуть бути.

Слушною є й позиція Біленького щодо непевности етнографічних і лінґвістичних доказів належности якоїсь етнічної групи до ширшої спільноти. Мовна чи конфесійна єдність у конструюванні нації відіграє значно меншу роль, ніж позиція інтелектуалів, котрі мають авторитет у середовищі людей, що їх вони хочуть «напоумити». Винятком із цього правила можна б уважати хіба що південнослов’янські народи, для яких визначальним виявився конфесійний чинник (власне, вже етноконфесійний, бо ж у соціялістичній Юґославії на позначення босняків за етнонім використовували термін «мусульмани »). Але це – яскравий приклад винятку, що підтверджує правило.

Усім, хто цікавиться теорією націй, знайомі думки Бенедикта Андерсона, висловлені в його класичних «Уявлених спільнотах». Нагадаймо, що він пише про роль обрисів країни на мапі (які, знов-таки, є наслідком і об’єктивних процесів, як-от зміни державних кордонів, і мисленнєвих конструкцій інтелектуалівнаціоналістів) у формуванні модерної нації.

Другим аватаром стала карта-емблема. Походження її було досить безневинне: звичка імперських держав розмальовувати свої колонії на карті імперською фарбою. На лондонських імперських картах британські колонії були переважно рожево-червоні, французькі – пурпурово-голубі, голандські – жовто-брунатні тощо. Так забарвлені колонії виглядали, мов окремі частинки дитячої складанки. Коли всі призвичаїлися до цього ефекту «складанки», кожну «частинку» можна було вже повністю виривати з її географічного контексту. Врештірешт, із неї можна було позабирати й усі пояснювальні елементи: паралелі й меридіяни, назви місцевостей, позначення річок, морів і гір, сусідів (курсив Андерсона. – С.Г.). Чистий знак замість компаса для мандрів по світу. У такому вигляді карту можна було нескінченно репродукувати й переносити на плакати, офіційні печатки, фірмові бланки, обкладинки журналів і підручників, скатертини й готельні стіни.

Нічого дивного, що обриси держав використовують і на їхній офіційній символіці. Особливо це стосується тих, що утворилися порівняно нещодавно: таке зображення леґітимізує незалежність цієї держави та її територіяльну цілісність в очах і власних громадян, й іноземців1. Леґітимацію такого типу намагається здійснити й головний ідеолог «політичного русинства» (я не надаю цьому термінові ні позитивної, ні неґативної конотації й узагалі, вважаючи його за штучне означення явища, беру це словосполучення в лапки) Павло Роберт Маґочій, складаючи карту етнічного ареалу русинів. Чи його інтелектуальний продукт стає менш законним лише тому, що він припізнився в часі, порівняно з такими ж ідеологічними конструктами українців? Роман Кабачій, іронічно висловлюючись про «концепцію русинства від Криниці до Марамуреш і Нового Саду», спирається на цей самий картографічний принцип і констатує: «Передовсім провідники русинства не помічають тих меж, що їх називаємо державними», а далі стверджує:

Не уявляю, які соціяльні передумови можуть об’єднувати жителів села Остре Бардо на межі Ольштинщини та Калінінградщини, чиїх предків депортовано з околиць Куляшного, жителів м. Сремська Митровиця в Сербії із гуцулами Рахова, яких так активно, поза їхнім особистим протестом2, долучають до єдиного русинського народу.

Справді, що крім спільности, яку уявляють вони чи їхні (хай навіть потенційні) лідери, їх об’єднує? Що єднає самого пана Кабачія з тими ж лемками з села Остре Бардо чи навіть зі значно ближчим донецьким шахтарем чи працівником лісничого господарства де-небудь на Франківщині? І чи доцільно ставити такі запитання? Чи ті, хто в XIX – на початку XX століття створював українську націю, помічали «державні межі»? Чи українська літературна мова (так само, як тепер русинська) ще трохи більше, ніж сто років тому не мала кількох кодифікованих варіянтів? Чи їх близькість до української (знову наголосимо – близькість умовна, оскільки різниця між будь-яким із літературних варіянтів русинської та української значно більша, ніж між сербською і хорватською чи, тим паче, сербською й чорногорською, але це не робить їх однією мовою, всупереч усім спробам накинути цю лінґвістичну єдність згори впродовж минулого століття) позбавляє русинів права вважати свою мову інакшою?

Досить цікавою є стратегія, яку використовує пан Кабачій, будуючи арґументацію. У ній він доходить (на щастя, лише в одному місці, але це вже симптоматично) мало не до ксенофобських висловлювань:

От лишень який він, цей народ? Як роми – розкидані по світу, в кожній країні зі своєю вірою, з однією мовою? Як євреї – розкидані по світу, з однією вірою, з кількома мовами? Як придністровці – тричлен із наймудрішою (російськосовєтською) головою? Як косовари – названа на догоду політичним інтересам інакше частина албанців?

Залишимо на совісті шановного автора порівняння «придністровців» із євреями та ромами, а самі запитаємо: а якщо й так? Чи єврейський і циганський народи перестають бути собою через те, що подекуди не мають мовної чи релігійної єдности? Чи це важливіше за звичайне відчуття належности до однієї спільноти? І нехай навіть у випадку русинів воно є продуктом останніх двох десятиліть, як намагається запевнити Роман Кабачій, усе одно доводиться визнати слушність за словами «політичного русина» Маґочія:

...незважаючи на те, як науковці чи уряди визначать русинів, якщо існують особи чи групи осіб, які вважають себе русинами і вірять у те, що складають окрему національність, то вони мають право так вважати, а також мають право бути визнаними як русини урядами країн, у яких проживають.

Не інакше як провокацію можна розцінити й зіставлення, до якого вдається Роман Кабачій, «покровителя русинства Віктора Балоги » з о. Димитрієм Сидором, навівши приклад явно злочинних сепаратистських закликів Сидора щодо надання Закарпаттю статусу «самоврядної території під контролем Росії і ЕС, котрі є правонаступниками СССР і Чехословаччини». Цікаво, як би сам автор зреаґував, якби його зіставили, скажімо, з неонацистами з УНТП лише на тій підставі, що вони також публікують свої матеріяли українською? І чи не логічно було б уважати, що якби українська влада прихильніше ставилася до культурних потреб русинів, визнала їх як окремий етнос, фінансувала створення навчальних закладів із русинською мовою навчання й видання відповідної літератури, то вимоги навіть найрадикальніших представників цього національного руху (вже не етнічного, бо ж через іґнорування культурних потреб русинів із боку держави він став явищем політичним) були би значно скромніші.

Тоном звинувачення звучить із уст пана Кабачія твердження про те, що політичні дириґенти русинізму потребують істориків, мовознавців, етнологів, антропологів, які хором переконували би їх у доцільності виокремити русинів як націю. Подано це все під соусом ліберальности й толерантности до іншого.

Але чи самі українці в час утвердження себе як модерної нації не шукали доказів там само? І чи це аж так необхідно сьогодні, коли рішеннями Копенгаґенської зустрічі Наради з безпеки та співробітництва в Европі ухвалено, що «належність до національної меншини – це особистий вибір кожного», а стаття 11 Закону України «Про національні меншини в Україні» недвозначно стверджує:

Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність.

Примушення громадян у будьякій формі до відмови від своєї національности не допускається.

Чи, може, панові Кабачію так хочеться самому здійснити це право за всіх 10 тисяч мешканців Закарпаття, котрі під час перепису населення 2001 року назвали себе русинами, одноосібно?

Полеміка докола проблеми, порушеної в статті Сергія Гіріка, розпочалася після виступу Романа Кабачія в ч. 9 за 2007 і продовжилася публікаціями Сергія Біленького (2008, ч. 1-2), Міхаіла Дронова (ч. 3) та ще раз Романа Кабачія (ч. 4).

  • 1.Найновіший і найкрасномовніший приклад – Косово, де на гербі й прапорі зображено обриси молодої держави. Див., наприклад, головну сторінку сайту: http://www.kosovothanksyou.com
  • 2.Либонь, не таким уже й активним протестом, якщо кількість русинів в Україні лише офіційно зросла з 96 осіб у 1994 році до понад 10 тисяч у 2001-му. – С.Г.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі