Зона деформації

Липень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
16
440 переглядів

У травні 2014 року проголошення «республік» на Донбасі здавалося не більш ніж політичною буфонадою. Напередодні «референдуму» 2014 року лише 30% мешканців Донбасу підтримували ідею приєднання до Росії, а про утворення незалежних держав не говорили навіть найбільші радикали. Однак на плани сепаратистів це не вплинуло, і частина Донбасу — так звані «окремі райони» — почала дрейфувати в незрозумілому напрямі. Сьогодні заручниками сепаратистських експериментів є близько 2–3 млн українців. Не маючи змоги вплинути на ситуацію, вони пристосовуються до нової дійсности, чимдалі міцніше вростаючи у соціяльно-політичний ландшафт сірої зони.

Новий феодалізм

Сепаратистський переворот спричинив тектонічні зміни соціяльної структури у ОРДЛО. Найперше навесні 2014 року виокремився прошарок бойовиків, які почали зосереджувати у себе в руках реальну владу. Належність до «ополчення» відкривала майже необмежені можливості для збагачення, а деякі польові командири брали під контроль цілі міста, встановлюючи там свою одноосібну владу (наприклад, Олексій Мозговий у Алчевську, Ігор Безлер — у Горлівці тощо). Після встановлення вертикалі влади у «республіках» строкаті підрозділи бойовиків було загнано під єдине командування, після чого почав змінюватись і континґент. Авантюристів і фанатиків в «арміях» «ЛНР» і «ДНР» ставало все менше, і все більшало звичайних «заробітчан».

Щоправда, зарплата в цих «арміях» не надто висока — близько $200–300 на місяць для рядового, але на тлі загального зубожіння (а також відсутности активних бойових дій) вона виглядає дуже привабливо. До того ж належність до «республіканських» силових структур дає певні неформальні привілеї, а на додачу — ще й героїчний ореол, який забезпечує інтенсивна пропаґанда. Для континґенту, який раніше наймався в охоронні структури, цього цілком достатньо. Ну, а охочим займатися грабунком місцевого населення шеврони «народної міліції» тільки допомагають.

У досить цікавому становищі виявилися пенсіонери. Маючи стабільне пенсійне забезпечення, вони — на відміну від решти населення — найменше постраждали від руйнації місцевої економіки. До того ж значна частина пенсіонерів одночасно отримує виплати і від «республік», і від України — виявилося, що літні люди часто стоять на ногах міцніше, ніж їхні працездатні земляки. Пенсіонери також стали однією з найчисленніших категорій населення ОРДЛО. За даними «пенсійних фондів» «ЛНР» та «ДНР», у «республіках» їх налічується близько мільйона — тобто від третини до половини (!) ймовірного населення «республік».

А от працездатному населенню непереливки. Актуальна база вакансій «ДНРівського центру зайнятости» нараховує близько 3 тисяч позицій, проте в більшості випадків пропонована зарплата відповідає еквіваленту $100–150. З урахуванням спекулятивних цін на більшість товарів, такі зарплати покривають хіба що елементарні життєві та побутові потреби. Ситуацію загострює поширення безробіття, спричинене зупинкою промислових підприємств. Висококваліфіковані працівники часто виїжджають в інші реґіони України, а для решти єдиним виходом залишається заробітчанство за кордоном, передусім у Росії.

Досить непогано почуваються підприємці, які розробляють одну з двох золотих жил «республіканського» бізнесу: перепродаж продуктів і товарів повсякденного вжитку або пасажирські перевезення через лінію розмежування. Зрозуміло, що в умовах окупації будь-яке підприємництво ризиковане, проте його компенсує велика прибутковість. Окрема тема — бізнес, пов’язаний із контрабандою та мародерством (вивезення вугілля, обладнання заводів, металобрухту тощо) — ці сфери жорстко контролює «республіканська» влада.

Тож середнього класу в ОРДЛО просто не існує: між масою бідноти й вузьким прошарком командирів та вищих функціонерів «республік» пролягає прірва. Причому ця прірва вимірюється не лише розміром зарплатні. Фактично в «ЛНР» та «ДНР» сформувався квазифеодальний лад, в якому модерні інститути влади є лише видимістю. Піраміда влади в «республіках» тримається на системі особистих лояльностей, замкненій на Захарченка та Плотницького (вони ж, своєю чергою, є помазаниками російських кураторів). Місце в цій системі лояльности ґарантує доступ до матеріяльних благ, а випадання з неї зазвичай закінчується «підвалом» або смертю від «української ДРГ».

У таких умовах чи не єдиним соціяльним ліфтом, що реально працює, є активний колабораціонізм: служба у «республіканських» військових підрозділах, робота у «державному апараті» або громадських структурах. Однак щасливі пасажири цього ліфта мають квиток в один кінець: «засвіченим» у колабораціонізмі шлях до України закрито (хіба що здаватися правоохоронцям, сподіваючись на амністію).

Примус до лояльности

Сепаратисти підтримують наявний лад репресивними методами. У пам’яті населення ще живі перші місяці після перевороту, коли вони влаштовували брутальні розправи над «укропами»: сотні цивільних було вбито, а тисячі пройшли через знущання і тортури. Але від хаотичного насильства взірця 1917-го сепаратисти перейшли до організованого терору взірця 1937-го. Через вісімдесят років доноси і показові судилища повернулися на Донбас: хіба що «засудженими» тепер заповнюють не розстрільні траншеї, а обмінний фонд заручників. Приміром, нещодавно релігієзнавцю Ігорю Козловському присудили майже три роки тюрми — приводом для «арешту», за словами бойовиків, стало «неправильне» листуваннянауковця у фейсбуку. До того ж більшість потенційних опозиціонерів були змушені покинути територію ОРДЛО ще 2014 року, знекровивши місцеву спільноту.

Крім того, на настрої населення і досі впливає військова травма. Після обстрілів, перебоїв із водою та електроенергією навіть нинішня убога дійсність здається багатьом цілком прийнятною, а тенденції — позитивними. Та, попри все, час від часу проривається суспільне невдоволення. Нещодавно, насидівшись без зарплати, донецькі шахтарі наважилися пікетувати «міністерство вугільної промисловости ДНР». Неспроможні запропонувати жодної позитивної програми, сепаратисти намагаються примусити мешканців ОРДЛО до лояльности, масово перетворюючи їх із заручників на співучасників, яким дорогу за межі «республік» закрито. Найефективніше закріпачити населення могли би «республіканські» паспорти,але місцеві мешканці не поспішають їх брати. Проте сепаратисти підходять до справи креативно. Приміром, до лав партії Плотницького «Мир Луганщині» без згоди та відома записали понад шістдесят осіб. Після публікації поіменного списку в інтернеті деякі фігуранти перестали їздити на підконтрольну територію України, побоюючись проблем із СБУ.

Застосовують і витонченіші способи скомпрометувати людей. Наприклад, працівників освіти змушують публічно займатися сепаратистською пропаґандою, після чого на їхній професійній репутації можна ставити хрест, а працевлаштування деінде, крім ОРДЛО, буде для них проблематичним. Працюють сепаратисти і на перспективу: у школі, де я колись навчався, старшокласників тепер вчать салютувати прапорові «ЛНР», збирати «калашніков» і співати стройових пісень. Окрім того, молодь виховують у військово-спортивних клубах, готуючи її до служби в «арміях» «ЛНР» і «ДНР». Але разом із шевронами розаґітовані хлопці отримають юридичний статус терориста і місце у базі «Миротворця».

Єдиним доступним способом протесту залишається переселення на підконтрольну урядові територію. Але і цьому сепаратисти намагаються перешкоджати. Приміром, Захарченко оголосив переселенців зрадниками, яким у випадку повернення доведеться спокутувати провину перед «республікою». Також сепаратисти постійно підживлюють чутки, що покинуте на довгий час житло можуть «націоналізувати». Скажімо, в грудні 2016 року «міністерство юстиції ЛНР» заявило, що покинуте житло передаватимуть соціяльно незахищеним мешканцям «республіки». Використовується і персональний тиск: скажімо, «міністерство охорони здоров’я ДНР» проводить «бесіди» з медперсоналом, під час яких працівників лякають ув’язненням на підконтрольній території. Є й відомості про тиск на інженерні кадри, які забезпечують роботу шахт і заводів. Ефективність таких заходів дискусійна, але все більше мешканців ОРДЛО змінюють свої життєві стратегії, відмовляючись від вичікування на користь пристосування.

Уже сьогодні можна спостерігати, як деформується ідентичність мешканців ОРДЛО. Найлояльніші до сепаратистів декларують свою належність до окремішньої спільноти — «народу Донбасу», чи то «громадян народної республіки». За суб’єктивними спостереженнями, таких в ОРДЛО абсолютна меншість, проте українську ідентичність піддано сильній ерозії. Особливо це стосується людей, які не мають планів покинути окуповані території і змушені адаптуватися. Із кожним роком зберігати громадянську лояльність до України стає важче — в основному через ослаблення сподівань на деокупацію. Тому зростає кількість людей із суперечливою, кризовою ідентичністю, яка вповні відображає стан довколишньої дійсности.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі