Золочів мовчить

Жовтень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
287 переглядів

У березні 2003 року молода киянка поїхала до Золочева. Вона вже бувала в Галичині, знала про лиходійства радянської влади 1939–1941 років, вслухалася в розповіді колишнього в’язня, який, іще юнаком ставши зв’язковим УПА, пробув за це вісім років у Сибіру. Але тільки в Золочеві почула вона від американського професора, якого супроводила як перекладачка, що там улітку 1941 року лютував погром, що українські та польські мешканці міста били, грабували й убивали єврейських мешканців.

У статті «Вони жили серед нас?» (Критика, 2005, ч. 4) Софія Грачова – вона та киянка, про яку мова, – бореться з болісним усвідомленням: у місцях, де відбулися галицькі погроми, про них ніщо не нагадує, і тільки зі старих фотографій можна збагнути, що в золочівському замку, де скоєно найжорстокіший злочин, туристи ступають по останках.

Хоча існує документація в російських, польських, українських, німецьких, ізраїльських і американських архівах, хоча зростає мемуарна і дослідницька література і хоча перебіг трьох найкривавіших погромів – у Львові, Золочеві й Тернополі – можна відтворити сьогодні майже година за годиною, навіть спеціялісти погано розуміють, як вони відбувалися. Ось яким був золочівський погром.

* * *

О п’ятій ранку 22 червня 1941 року золочів’яни зірвалися на ноги: над ними гуділи літаки й навколо вибухали бомби. Того дня заведено комендантську годину, заборонено світити світло та з’являтися на вулиці після шостої години. Упродовж наступного тижня енкаведисти щоночі заходили до жител і забирали чоловіків, але часом також жінок і юнаків, запевняючи родичів, що затримані повернуться, коли з’ясуються якісь подробиці. Але затримані не поверталися. Люди, які жили поблизу в’язниці НКВД, приміщеної в замку з XVII сторіччя на південно-східній околиці міста, підозрювали, що торохтіння тракторів на подвір’ї заглушувало постріли.

Під кінець червня місто знемагало від майже постійного бомбування. На ранок 1 липня нальоти люфтвафе припинилися, і червоноармійські танки відгуркотіли на схід. На узбіччях і в кущах конали бійці. Після півгодинної тиші знову загули танки – тепер уже німецькі. Золочів’яни кинулися до в’язниці – першими були хлопці, які вилізли на дерево коло валу, стрибнули на подвір’я – і знайшли трупи закатованих в’язнів.

Владу перебрав німецький військовий комендант, який заборонив євреям покидати місто. Коли дехто побіг грабувати крамниці, солдати застрелили кількох грабіжників. Але для більшости золочів’ян перший день окупації був спокійний.

Одначе наступного дня сталося дві фатальні події.

Серед військових частин, які ринули в Україну після 22 червня, була 5-а панцирна дивізія СС «Вікінґ». Офіцери й рядові були переважно німці, але з ними служило чимало «германських» добровольців – голандців, фламандців, норвежців, данців і фінів. Деякі частини дивізії, ймовірно, брали участь у погромі у Львові 1 липня, а інші, вислані патрулювати східні межі міста й не пропускати втікачів, скористалися завданням, щоб полювати на євреїв. Об одинадцятій ранку 2 липня неподалік села Словіта, що лежить на шляху між Львовом і Золочевом, загинув полковник Гільмар Векерле, командир полку «Вестлянд».

Ветерани дивізії по-різному пригадують смерть Векерле. Дехто каже, що його вбив снайпер, який зачаївся в Словіті, коли Векерле інспектував захоплену зброю. Дехто твердить, що його застрелив червоноармієць, котрий сидів у розбитому танку, коли Векерле відчинив люк. Хай там як, але солдати впіймали й негайно повісили винуватця.

Вістка про вбивство улюбленого командира розлютила есесівців. На вечірній перекличці солдатам прочитано наказ: Векерле вбив єврей, і відтепер євреїв можна було стріляти без попередження. «Це був початок, – свідчив ветеран дивізії після війни, – участи частини в програмі винищення євреїв».

А пополудні українці зібралися в казині, яке правило за центр українського життя в Золочеві, щоб...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі