Зникомий Київ будинків і назв

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
84 переглядів

У новелі Євгенії Кононенко «Ніч» герої опиняються в новому столичному житловому масиві, будинки якого «вольовим рішенням, без жодної системи віднесено одні – до бульвару Інтернаціоналістів, інші – до проспекту Семюела Беккета» («який у народі називали Беркута», – уточнює письменниця і додає: «усю місцевість народ уперто називав “Кінцівка”, незважаючи на офіційну назву “Сонячний мікрорайон”»). Новелу написано в першій половині 1990-х, але відтоді мапа Києва залишилася такою ж строкатою, як і в перші роки незалежности, несучи на собі сліди різних епох і увічнюючи абсолютно взаємоантагоністичні постаті й події. Куди там стариганові Бекету! Уявити, що київська вулиця Грушевського ось уже понад п’ятнадцять років мирно переходитиме у вулицю, найменовану колись на честь скерованого проти Центральної Ради, яку очолював Грушевський, «Січневого повстання», не зміг би, напевно, навіть він...

А відтак ми, кияни (про «гостей столиці» поки що не говорю), приречені впродовж майже цілого покоління (діти, народжені вже за незалежности, скоро закінчать школу!) жити в цьому абсурдному місті. І любити його. Але чи неодмінно любити?

***

«Як тебе не любити, Києве мій», – співалося в шляґері середини 1950-х. І справді, як відзначив один сучасний український письменник, не любити Київ можна по-різному. Юрій Андрухович гучно освідчився в нелюбові до нахабного напівазійського міста, що протистоїть зникомому затишному світові старої суто центральноевропейської «цісарсько-королівської» Галичини (щоправда, в часи Майдану письменник переглянув ставлення до Києва; проте хтозна, чи не переглянув він його по тому ще раз).

Якийсь «донецький» чи «дніпропетровський» середньої руки мафіозі не любить столиці, бо вона надто «жирує», забираючи в нього «законні» ділові можливості (хоч така нелюбов триває рівно доки згаданий «дон» чи посланець «Днєпра» сам осідає в Києві). Нарешті, щирий український патріот із Хацапетівки, якого доля колись зробила киянином у першому поколінні, досі не любить мегаполісу, що його «поділили» зловорожі «масони» й «олігархи» і що є таким чужим гармонійному світові «маминої хати» та «рідних лук».

Утім, любити Київ можна також по-різному. Як утілення прагматичної мрії про входження до світу тих, хто ухвалює рішення; як місто, де в Україні сьогодні «роблять» найбільші гроші; а чи суто ідеалістично й ностальгійно як «красивый губернский город, святыню русского православия» (саме так його люблять небезталанні журналісти-краєзнавці в не позбавлених цікавости нарисах на сторінках російськомовних таблоїдів). Київ можна любити просто як місто, де ти народився, де минули твоє щасливе дитинство та безтурботна юність.

А можна, врешті-решт, «концептуально» любити Київ по-українському: як місто, де книжники 1620-х років народили ідею «другого Єрусалиму» (без неї наш історичний розвиток був би, безумовно, інакшим). Як місто, що, мов богопомазаного монарха, зустріло наприкінці 1648 року переможного Богдана. Як місто, де постали кирило-методіївці й «Стара Громада». Де видавали «Киевскую старину» (не плутати з однойменним часописом Петра Толочка!), «Раду» та «Книгар». Де конституювалася Центральна Рада. Де з волі «ясновельможного гетьмана» виникла Українська Академія Наук.

Саме такий Київ любив, очевидно, Микола Зеров, який 1923 року (відразу після повернення з провінційної Баришівки – «Болотяної Лукрози») писав про «Шеделя білоколонне диво» й «золотом цвяховану блакить». Відзначмо: саме Зерову чи не першому пощастило стисло визначити ефект, який справді робив Київ дивовижно гарним і навіть без огляду на «святині православія» виводив його з ряду інших губернських міст Імперії. Це – багато простору, це – вулички, що виходять стрімкими схилами просто в повітря, «де ходить вітер горовий і п’яний», і, нарешті, це – вже банальні, але від того не менш гарні старі каштани, що «в небо зносять міріяди свіч».

Можливо, саме тому Києва...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі