Змагання жертв

Травень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
126 переглядів

Моралізуючи минуле: створення «правдивої історії» своєї нації*

Націоналістична переоцінка історії Другої світової війни є центральним елементом у створенні антирадянської, української національної історії. Ця «національна історія» належить передовсім до політики історії, що має на меті «публічне конструювання образу історії та ідентичности» (Петра Бок / Едґар Волфрум), а також національних гетеро- та автостереотипів, які мають визначати кордони нації. Це відбувається за допомогою дискурсу, ритуалів, символів і використання минулого заради здобуття політичної леґітимації та мобілізації. Національні пам’ятники і символіка є знаряддями політики історії поряд із підручниками та шкільною програмою. Політика історії як частина «соціяльної політики ідентичности» (Вольфґанґ Кашуба) стала засадничою сферою політики в процесі пострадянських перетворень.

Дискусії про національну історію можна також розглядати як постсоціялістичний дискурс національного. Як зауважив Пітер Нідермюлєр, постсоціялізм «представляють в етичних і моральних категоріях» і протиставляють «аісторичній, аморальній та аетичній царині» соціялізму. Реконструйовану історичну пам’ять створюють як «правдиву історію» та ототожнюють із «національною історією», а відтак протиставляють «фальшивій радянській історії». Цю ідеологічно керовану культурну переоцінку соціялістичних суспільств можна зрозуміти, дещо змодифікувавши ідею Ґрема Сміта про три тенденції – есенціялізацію, історизацію й тоталізацію – перетворення відносних відмінностей (як-от релігійні чи культурні) на абсолютні в рамках «національної історії».

Делеґітимація міту про «Велику Вітчизняну війну» й інтеґрація переоціненого образу війни в національне бачення історії розпочалися в Україні тільки наприкінці перестройки. Переоцінити воєнний міт, зрештою, означало відверто підважити радянську систему та місце УРСР у Союзі, а після 1990–1991 років така переоцінка стала засадничим складником українського націоналістичного образу історії. Тут слід зазначити, що в певні часи, зокрема, під час перестройки, національний образ мав не тільки вилучальну, але й емансипаційну функцію.

Після розпаду Радянського Союзу Леонід Кравчук, якого в грудні 1991 року обрали першим президентом України, частина пострадянської номенклатури та члени Руху загалом прийняли національну символіку, яку пропаґував національний рух, а також і його образ історії задля надання леґітимности державі та нації. Кравчук був явно стриманіший у виявах ставлення до «героїв» антирадянського українського підпілля часів Другої світової війни. Попри це, під час Кравчукового президентства українській державній політиці історії були притаманні певні спроби посприяти офіційному визнанню вояків УПА ветеранами Другої світової війни. Однак політичний вимір цієї історичної проблеми, підживлюваний закликами до реабілітації ОУН і УПА як борців за «волю та незалежність України...

Про автора
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі