Змагання переможців

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
159 переглядів

Тема Другої світової війни, одна з найменш розроблених в українській історіографії, є водночас постійним предметом політичних спекуляцій і засобом маніпулювання суспільною свідомістю. Дискусії, розпочатій на шпальтах «Критики» статтею Вільфрида Їльґе «Змагання жертв» (2006, ч. 5), ця обставина може надати рівно й академічної, й політичної актуальности.

Назва статті Їльґе звучить досить ефектно, але загалом українська історіографія Другої світової війни є радше «змаганням переможців». На цей статус претендують дві політичні сили – дві ідеології: комуністи бачать себе головними переможцями над націонал-соціялістською Німеччиною, а українські націоналісти наголошують свою історичну перемогу в створенні незалежної української держави. Політизована «боротьба на історичному фронті», відбита у поширених лексичних штампах, якими ярликують одне одного «совєтські окупанти» й «нацистські колаборанти», з кожним роком загострюється, затягуючи у конфронтаційний вир не лише відповідні політичні сили, але й владні інституції, громадські об’єднання та організації, ЗМІ, науковців. Можна зрозуміти, чому німецький дослідник наразився на таку, можливо, не в усьому справедливу жорстку критику. Річ тут не лише в культурі полеміки.

Це не зовсім академічна суперечка: висловити позицію щодо подій Другої світової війни означає ніби стати по якийсь бік фронту. Це передусім боротьба за історичну пам’ять, публічне конструювання ідентичности. Метою є утвердити справжнього творця української перемоги й української держави, вказавши на опонентів як на ворожу Україні силу. Баталії точаться на різних «театрах воєнних дій»: у парламенті й місцевих органах влади, на мітинґах, у засобах масової інформації, на наукових і паранаукових конференціях.

Серед ключових проблем, які перманентно стають предметом дискусій, можна виокремити висвітлення воєнних подій у шкільних підручниках, святкування 9 травня, зрештою, використання назви «Велика Вітчизняна війна». Праві відкидають її як ідеологічно упереджену й мітологізовану. Вони пропонують зліквідувати й «свято Великої Перемоги». Націоналісти щонайбільше готові відзначати цей день як день жалоби за жертвами війни, а святкувати «ювілеї радянського упокорення України» вважають «наругою над українською незалежністю». Звісно, ветерани Червоної армії та УПА святкують різні дати, й святкування можуть перейти у сутички, як це сталося, наприклад, 9 травня 1997 року у Львові.

Наріжною проблемою політичного протистояння навколо оцінок історії Другої світової війни є питання про офіційне визнання ОУН і УПА. Постало воно 1992 року, коли напередодні та під час святкування 50-річчя створення УПА низка обласних і районних рад західних областей звернулися до Верховної Ради з клопотанням про офіційне визнання учасників національно-визвольної боротьби 1920–1950-х років. У відповідь керівництво Організації ветеранів України спрямувало до Верховної Ради серію протестів проти «бандеризації України». 1993 року Всеукраїнське братство УПА зорганізувало в Галичині конференцію на тему: «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: історія, уроки, сучасність», яка обґрунтувала ідею про те, що українські націоналісти є борцями за незалежність України і тому заслуговують на визнання. Опонуючи українським націоналістам, радянські ветерани зорганізували в Києві свою конференцію з промовистою назвою «Істинні і мітичні визволителі України».

Комуністи і Спілка ветеранів України певні, що тільки вони знають, як «треба» і як «не треба» писати про війну, й активно претендують на «успадкування» пам’яті про неї, роблячи навіть спроби законодавчо заборонити «чужу» правду. 2000 року під час помпезного відзначання 55-річчя Перемоги Верховна Рада з подання Організації ветеранів України ухвалила Закон...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі