Живокіст серцевидний

Квітень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
188 переглядів

Юрґенові Крефтнеру

та Саші Глядєлову –

з вдячністю.

1

Якщо в мене існують улюблені напрямки подорожі, то це він – зі Станіслава на південь і трохи на захід.

29 серпня 2005 року я знову рушив цією Дорогою В Гори. Це такий шлях, уздовж якого я, мабуть, уже невдовзі знатиму напам’ять не тільки перелік сіл і містечок, але й кожне дерево, хату чи – що імовірніше – кожну придорожню кнайпу. І все ж я не перестаю дивитися за вікно – починаючи з Надвірної, де виростають перші гори, ще невисокі.

Автобус має кінцевим пунктом призначення Мукачеве, середня швидкість від 30 до 40 на годину, summa summarum дев’ять годин подорожі, з яких мені відведено лише перших шість, бо я виходжу в Тячеві. Там по мене вийдуть Ю. і С. Далі я поїду з ними в невідомому напрямку. У невідомому мені напрямку, слід уточнити. Бо вони там усе знають. Якби я був романтичним автором або героєм (що, зрештою, одне й те саме), то в мене стискалося б серце. Але воно й без того стискається – від самого лише пунктиру назв, від самої лише гри спогадів із ландшафтами: Надвірна – Делятин – Дора – Яремче – Микуличин – Татарів – Яблуниця – Яблуницький перевал... Гоп!

Це – кордон. Між Королівством Галичиною та Угорською Короною. Або, скажімо, між панською Польщею та буржуазною Чехо-Словаччиною. Або між Райхом та Угорщиною. Або між Прикарпаттям і Закарпаттям. Якщо дивитися з північного сходу – наприклад, з Києва – то все, що починається далі, лежить за Карпатами. І Будапешт, і Відень, і Венеція, і Шенґенська зона – все лежить за Карпатами.

Але насправді Карпати щойно тут стають собою, тобто виявляються горами. До того ж краєвид майже відразу стає південнішим. Варто було перетнути цю невидиму адміністративно-територіяльну межу між двома реґіонами – і прошу: замість галицької сірятини марамороське сонце, замість незрозумілої пелени вгорі – небо, замість вогкости – тепло, а з лісами на схилах і хребтах поступово відбувається великий перехід – шпилькових дерев у листяні. Все більшає клена, явора, ясена, бука, горіха. Все більшає півдня, все більшає горіхових запахів. Вони починаються вже від Рахова, де ми стоїмо пів години. Етнічний склад автобусного населення теж змінюється на 99 відсотків (єдиний незмінений відсоток – це я). Тепер вони всі говорять своїми закарпатськими русинсько-ромсько-румунськими інтонаціями, вони говорять не просто так, а по телефону, бо на Закарпатті тепер усі з мобільниками – навіть старі селянки в хустках і з кошиками шлють якісь есемеси невідомим правописом, латинкою. Латиною?

Далі – ще радикальніше на південь, разом із Тисою, понад нею, її берегом, через Костилівку на Ділове (прикордонник вирішив усе-таки перевірити мій паспорт – було б дивно, якби цей кульчик у вусі мені просто так зійшов!), попри Центр Европи (48 градусів 30 мінут північної широти та 23 градуси 23 мінути східної довготи) – locus perennis, постійне, точне, вічне місце, а потім уже тільки на захід, бо Тиса теж різко повертає на захід, а на протилежному її боці – здається, Румунія і туди не можна. Ця близькість Румунії вилазить у назвах, якихось, як на моє вухо, дако-фракійських (Буштина, Тересва), а відтак і в двомовних – у згоді з европейськими хартіями – написах. На в’їзді до Солотвина написи стають тримовними, до українського «Солотвино» й румунського «Slatina» додається угорське «Aknaszlatina». Мені бракує словацького «Kostel Solotvonski». Мені бракує гір: вони йдуть на спад. Гори закінчуються, а я їду далі, стоп – як же це так?! Я мав потрапити в гори, а тут лише сіль і багна! Мене вже ніщо не тішить – навіть придорожні палаци, вимурувані з жахливим несмаком кількаповерхові велетенські храми з колонадами, арками, вежами, ґзимсами і всілякою іншою надлишковістю. Пізніше я дізнаюся, що так будуються тільки румуни (знову ця близькість!). При цьому вони...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі