Життя і письмо

Червень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
788 переглядів

 

Кристофер Вайт / Крисдеан Макілебан

Christopher Whyte – Crìsdean MacIlleBhàin. «The Life and the Work». Переклала з англійської за рукописом Ірина Шувалова.

Мої вірші завжди здавалися мені надто простими. Чому я не писав щось складніше, менш доступне для розуміння, сучасніше? Чому писав радше як мале дитя, аніж як дорослий?

Передусім дитя завжди вражене тим, що йому дали змогу говорити. Воно не очікувало, що його слухатимуть, що його, можливо, почують. Дитя говорить так чітко і недвозначно, як тільки може, адже боїться, що його не зрозуміють. Зрештою, воно говорить іншою мовою. А всі мої вірші якраз і написано іншою мовою: шотландською ґельською, що її назву ми насправді вимовляємо як «ґалік» («Gallic»).

Легко заплутатися в химерному переплетінні життя людини та її віршів. Традиційно автора поетичного твору безпосередньо ототожнювали з його ліричним героєм, а твір розглядали як спосіб оформити й подати певні життєві реалії. Кожен, хто тривалий час вів щоденник, напевно помічав, як факт існування цього щоденника починає впливати на життя його власника – на спосіб цього життя (хай і було би перебільшенням сказати: те чи те сталося, бо я веду щоденник). Згрубша, з біографії кожного митця випадає опис часу та сил, пожертвуваних у процесі творення. Уявіть-но собі, яких зусиль коштувало би просто переписати від початку до кінця партитуру Ваґнерової опери! Або замисліться, як це: бодай скопіювати від руки повний текст Прустового «Втраченого часу» (я вже не кажу про необхідність витворити персонажів в уяві та продумати всі стосунки між ними). Уявіть, як ретельно він вибудовував свої незрівнянні речення, плинні й водночас тверді, як ґраніт!

Непросто відповісти на питання про те, як має прожити життя письменник, щоб залишити по собі найкращий доробок, на який він спроможний. Чи входить до складу формули успіху визнання? І якщо так, то наскільки масштабне, а також – раннє чи пізнє? Чи, може, творчому розквітові сприяє відносно безславне життя? Гофмансталь якось сказав, що письменник, про якого всі говорять, живе в такій самій безвісті, тільки дещо з виду інакшій, аніж письменник, не відомий нікому.

Беручися тепер розповісти про те, як минули мої дитячі роки, я почуваюся, наче описую карти, роздані мені на початку гри. Карти, які запросто могли виявитись інакшими, а втім, їх добір не був випадковим.

Усі ми з’являємося на світ у певному місці в певний час. Винятків із цього правила не існує. На початку 1950-х Ґлазґо був найбільшим містом Шотландії і залишається таким досі. Крім того, він посідав почесну другу сходинку серед британських міст, століттями знаних не лише завдяки огидній погоді, але й через злиденність городян і нелюдські умови існування бідноти в міських закапелках. Коли Ґлазґо переживав пік свого промислового розвитку, до міста перебралися десятки тисяч людей, що вдихнули життя в його фабрики та корабельні. Серед них було чимало вихідців з Ірландії, які були католиками. У кальвіністській спільноті шотландців вони зіткнулися зі ще більшою ворожістю, ніж та, що, можливо, чекала б на них в Англії. Провести чітке етнічне розрізнення мешканців північної Ірландії та західної Шотландії – справа непроста. Однак за вододіл, замість національности, правила релігія. Мій батько був шотландцем із походження і мав шотландське ґельське прізвище. Проте я виріс у ґеті, якщо й не визначеному фізично, то чітко окресленому соціяльно. Ми належали до бідніших прошарків середнього класу. Наша релігія відділяла і віддаляла нас від сусідів, а отже, й наш соціяльний статус був непевним і хитким, попри те, що колись мати навчалась у північній Ірландії, у школі-пансіонаті при монастирі в Армагу.

За тих часів бути католиком – означало звертатися до Бога іншою мовою. Мовою, що не належала вповні жодній конкретній нації. Мова ця була наднаціональна і, власне кажучи, мертва, хоч і не остаточно. Молитовник, передчасно обтріпані сторінки якого я перегортав під час меси, містив два паралельні тексти різними мовами. Англійська й латина супроводили одна одну густими рядками від початку до кінця кожної сторінки.

Існували й інші виміри неодномовности світу, в якому я жив. У викладанні англійської мій батько часом вдавався до творчих експериментів. Якось, коли я ще був підлітком, батько приніс додому на бобіні, старій бобіні, обвитій нескінченними шарами магнітофонної плівки, авдіозапис імпровізованої сценки, яку на уроці розіграли дві його учениці. Вони теж були підліткового віку, і запис засвідчував, що дівчата розуміють те, як спілкуються їхні матері із сусідками по будинку. Розуміння інтимне і позбавлене ілюзій. Сценку розігрували на діялекті. Якби школярки спробували вжити літературну англійську мову, вони ніколи не спромоглися б передати ту своєрідну суміш дріб’язкової гризні й узаємозалежности, відчуття єдности і щоденних заздрощів, що були властиві стосункам жінок, які знали про життя одна одної далеко більше, ніж їм, можливо, хотілось би.

Так я зрозумів, що мова, вибір мови – це питання істини. Ми живемо не в просторі однієї мови, а у справжньому їх вавилонському стовпотворінні. Тож важливо відшукати мову, найпридатнішу для того, що маєш сказати. Людина, що сидить навпроти нас, наш співрозмовник чи адресат листа, якого ми пишемо, – чи зауважили ви, наскільки складніше писати листа двом людям, а не комусь одному? – впливає на те, яку мову ми вибираємо. Вони формують ту особу, на яку ми перетворюємося у висловленні, особливу персону, яку отілеснюють наші слова. Отож мову варто розглядати радше як союзника, спільника, уможливлювача, заледве не режисера, який надає втілення подіям, які ми розігруємо на сцені свого життя. Правильно дібрана мова допомагає нам подавати себе не менш ефективно, ніж розмова з кимось, хто ставить слушні запитання, витримуючи потрібні павзи та замовкаючи, доки ми шукаємо всередині себе те, що потребує виразу.

Якщо проаналізувати життя моєї сім’ї неупереджено, неможливо буде заперечити постколоніяльний аспект труднощів, які я переживав. Нас колонізували двічі. По-перше, тому, що ми жили в Шотландії – країні, яка була меншим складником, допоміжним елементом і підпорядкованим партнером більшого організму під назвою «Сполучене Королівство», в якому англійці кількісно переважали нас у співвідношенні приблизно десять до одного. А по-друге, тому, що, навіть живучи в Шотландії, ми були шотландцями далеко не для всіх. Запорукою цього була наша релігія: той факт, що ми вживали рибу в п’ятницю і причащалися на кожному богослужінні, а не раз чи двічі на рік. У школі ми вивчали англійську літературу та англійську історію. Культура й мова так тісно асоціювалися одна з одною, що в школі, так само, як згодом в університеті, під вивченням літератури незмінно і без вагань мали на увазі вивчення літератури англійської. Однак культура пригноблена, культура, яку тоді не досліджували й не пропонували на розгляд загалу, не конче стала би нашою власною. Шотландська культура, навіть у тому підпорядкованому, придушеному стані, відокремила нас від себе у відповідь на переступ із нашого боку.

І все-таки посеред цього всього, хлопчик, яким я був, жив собі й навіть – часом – хотів жити. Пам’ятаю, коли мені було п’ять чи шість років, я сказав матері, яка прасувала, стоячи в кухні нашого помешкання, що я волів би ніколи не народжуватися. «Що ж, – сказала вона, не підводячи голови, – хіба не так казали давні греки? Що найкраще було би не народжуватися взагалі». Про свою втому від світу і життя в ньому вона звірялася своєму синові. Це було не одиноке джерело відчаю, який охоплював мене в дитинстві, відчаю такого ганебного, і хтозна, може, набагато поширенішого серед дітей цього віку, ніж зазвичай думають. Я досить пізно почав писати серйозно (тобто писати з усвідомленням того, що, раз почавши, можу не зупинитись, аж доки вивершу останнє слово). Мені було тридцять, коли вийшла друком моя перша книжка віршів, а коли було опубліковано мої перші поезії ґельською, – тридцять п’ять. Так довго я стримувався через те, що боявся, почавши писати, виказати родинну таємницю. Боявся, що зненацька побачу її супроти себе – на сторінці чи на екрані комп’ютера. Що вона вимагатиме відповіді, а там, хтозна, може, навіть дій? Це була таємниця, яку я носив у собі, не знаючи її сутности. З висоти дня сьогоднішнього можна сказати й так: роль, яку мені відвела родина, полягала якраз у тому, щоб нести цю таємницю і в разі необхідности щоб вона зруйнувала мене. Таємниця полягала для мене в загрозі збожеволіти. Вона була пов’язана з божевіллям у способи, що їх я не міг собі навіть уявити і які дуже лякали мене – дуже.

Хай це й трюїзм, та водночас і цілковита правда: коли ми пишемо, коли абсолютно серйозно (а отже, просто так, заввиграшки) беремося до будь-якої творчої роботи, ми сягаємо рівнів знання, про присутність яких у собі інакше й не здогадалися б. Це знання недоступне для свідомого осягнення. Саме з цієї причини той, хто ступає на шлях утілення масштабного творчого задуму, має завчасу убезпечити себе. Недарма стільки поетів, розпочинаючи роботу, традиційно зверталися до когось зі своїх історичних попередників або до божества. Джерелом захисту може бути навіть така очевидна річ, як освячена часом гармонія різних форм віршування, що ними до нас послуговувалися безліч інших поетів. Наш власний голос підноситься, трансформується, немовби перетворюючись на безособовий. Ми вже говоримо не просто від власного імені – ми долучаємося до хору, де інші, досвідченіші голоси підтримують нас, підкріплюючи наше послання своєю гармонією.

Сторінки2

Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі