Життя на видиху. Вікторія Амеліна

Справедливість

Останнім вдихом була Канада, добра робота в галузі ІТ, вивчення творчого письма у США, літературні резиденції на Заході, відпустка з родиною в Єгипті, безпека сина Андрія у Польщі... Вікторія Амеліна перетинає польсько-український кордон 26 лютого 2022 року. Увечері добирається до Львова, де мешкає її мама, вчителька історії. Щойно звільняють Київщину, вирушає на схід. У поїзді до Києва зустрічає трьох жінок, письменниць, а також активісток Революції Гідности, правозахисниць, журналісток: Ларису Денисенко, Світлану Поваляєву й Олену Стяжкіну. Їх поєднує спільна доля, пробуджене Майданом і чимраз сильніше в опорі «русскому миру» українське сестринство. Його таємницю Віка зафіксує у вірші, написаному за місяць до смерти. Уже тоді, в поїзді до Києва, вони тримали все повітря в легенях, усвідомлюючи, що їм залишається тільки видих: «свідчити на видиху <...> йти на видиху до своїх». На початку квітня Віка записується на навчання із документування воєнних злочинів і невдовзі долучається до команди Truth Hounds, української громадської організації, яка відстежує правду щодо порушень міжнародного права. Стає польовою документалісткою, тут-таки біля лінії фронту, одразу після скоєння злочинів. Живе на повному видиху.

Із такою Вікторією я і познайомився. Під час війни достатньо однієї зустрічі, лише декількох днів знайомства, розмови, що триває до пізньої ночі, щоб виник зв’язок, щоб побачити іншого в усій яскравості. Вона мала в собі ясність і той різновид витончености, який на позір вказує на крихкість, а насправді є виявом незламної сили і відваги. На мовчазне обличчя падала тінь трагічного знаку. Вона була з тих, хто знає. Перебування у харківському будинку письменників «Слово» не було для неї звичайною літературною резиденцією. У 1930-х роках сталінський режим закатував понад вісімдесят відсотків мешканців цього будинку. Для Віки це була не просто історія, а усвідомлення того, що її покоління доточує чергову ланку до ланцюга поеток і поетів «Розстріляного Відродження». «Залишайся у Красногруді!». Мої заклинання були марні. Ми обоє знали, що я кидаю їх на вітер. Безсонна, невтомна в діяльності, гостинна до скривджених, гостро гнівна щодо зла, безмежна в дружбі, створена для праці в саду душі. Вона пізнала різні імена любові, але війна кликала її до служіння любові, що носить тільки одне ім’я, яке вона часто згадувала в розмові: справедливість. Для неї була важливою традиція розширення розуміння і дотримання справедливости перед лицем сучасних форм насильства, яку започаткували юристи Рафал Лемкін і Герш Лаутерпахт, котрі здобули освіту у Львові. Вони ввели в міжнародне право поняття геноциду і злочинів проти людства.

Є така фотографія Віки: на тлі видно прапор і символи України, вона стоїть на межі Донецької области, випростана, у синьому плащі, із ясно-жовтим волоссям, яке вільно спадає на плечі й груди. В уяві вкладаю її до рук терези і меч. Бачу в ній жрицю богині Немезиди, що зберігає найдавнішу, дотичну до джерел грецької духовности...