Жіноча революція у «чоловічому клубі» дипломатії

Грудень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
15
1245 переглядів

Жінки і їхня моральна дипломатія

Про переваги перебування на дипломатичній службі жінок відгукуються чимало експертів та фахових дипломатів. Переконливо звучить думка, що одна із важливих сфер дипломатії, де активно проявляють себе жінки, – це м’яка, ненасильницька політика, яка має на меті не завоювання влади над кимось, а використання її для поліпшення життя людей, зосередження на проблемах рівности, розвитку, миру. Сьогодні це вважають моральною дипломатією, спрямованою на запобігання та вирішення конфліктів. Водночас жінки на дипломатичній службі часто демонструють традиційно «чоловічий» характер. Найчастіше вони проявляють жорсткість, непримиренність, безкомпромісність – риси, стереотипно приписувані чоловікам. Імовірно, через те, що жінки тут у меншості, вони змушені постійно доводити свою «мужність», право перебувати на дипломатичній посаді. Згадаймо бодай Мадлен Олбрайт та Кондолізу Райс. Також, на думку колишньої посолки США в Сирії, Єгипті, Ємені та Саудівській Аравії Марґарет Скобі, жінки отримують набагато більше доступу до інформації та формального й неформального спілкування. Цю теорію називають «360-градусним поглядом». Навіть у найконсервативніших державах чоловіки-чиновники не можуть іґнорувати жінок-дипломаток. На вечірках чи на похоронах американські дипломатки можуть долати формальні і неформальні ґендерні кордони. Це дає їм змогу повністю зануритися в суть проблем, не кажучи вже про отримання додаткових джерел інформації та контактів. Це особливо важливо у консервативних країнах, де, попри стереотипи, чимало місцевих жінок високоосвічені, активні, а крім того мають великі статки. «Завжди краще, якщо ми можемо отримати широкий доступ до будь-якого суспільства, щоб знайти свою роль у ньому. Однак ми не можемо цього зробити, якщо не поспілкуємося із жінками», – зазначила колишня посолка Марґарет Скобі. Американські дипломатки наголошують, що очікування різко змінюється залежно від того, де служить посол. У таких країнах, як Сенеґал і Туніс, наприклад, ґендерні ролі є менш суворими, ніж у Саудівській Аравії. Норми можуть відрізнятися навіть залежно від реґіону. Але, попри це, американським дипломаткам дуже рідко було відмовлено у зустрічі через те, що вони жінки.

Ефект Гіларі і не тільки

Приклади успішного ведення ґендерної політики в дипломатичних сферах інших країн можуть допомогти реформувати українське дипломатичне відомство. Найкращі світові практики важливі тим, що їх імплементація допоможе не лише жінкам-дипломаткам, а й чоловікам, зайнятим у цій сфері.

Сьогодні у США 31 % призначених послів становлять жінки, тоді як 2004 року цей показник становив лише 18 %. 1922 року у США жінкам дозволили приєднатися до дипломатичного корпусу. Відтоді вони повільно, але впевнено прокладають свій шлях до вищих керівних посад у Державному департаменті. 1933 року Рут Браян Овен стала першою жінкою-керівницею місії в ранзі міністра і згодом очолила Американське посольство в Данії та Ісландії. Протягом перших 43 років після призначення Рут Овен керівником місії (1933–1976) жінок-глав місій або помічників секретарів держави було досить мало. Адміністрація президента Форда зламала цей бар’єр, призначивши сімох жінок-керівників місій і трьох жінок на інші керівні посади. За часів президентства Картера 18 жінок було призначено керівниками місій і 10 – на інші керівні посади. Президенти Роналд Рейґан і Джордж Буш продовжили тенденцію, зробивши, відповідно, 33 і 37 призначень жінок. Адміністрація Клінтона призначила 116 жінок на вищі дипломатичні посади; Джордж Буш за час свого першого президентства запросив 69 жінок до найвищих дипломатичних посад.

Дипломатична служба США зазнала значних реформ і удосконалень за минуле сторіччя. За цей час відбулися значні поліпшення у ставленні до меншин і жінок. У минулому Державний департамент часто характеризували як «male, pale, and Yale» («чоловік, білий комірець, Єйльський університет»). Незважаючи на високу освіченість, співробітниці дипломатичної служби в 1950–1960-х роках часто відчували дискримінацію, оскільки їх сприймали як громадян другого сорту. Навіть наприкінці 1960-х років деякі посли виступали проти жіночих дипломатичних місій. Жінки, співробітниці дипломатичної служби, були змушені йти у відставку, якщо планували одруження, хоча не було жодного письмового реґулювання, яке зобов’язувало їх це робити. Лише судові позови та скарги призвели до зміни системи на початку 1970-х років.

1957 року Державний департамент видав директиву «Пропозиції щодо дружин чоловіків дипломатичної служби», в якій ішлося про те, що головна роль дружини – підтримувати чоловіка. До 1972 року подружжя, одна особа в якому була дипломатом, уважалося таким, що перебуває на державній службі, і тому інформацію про дружину чоловіка-дипломата було долучено до його атестаційних документів. Запроваджена 1972 року державна директива Департаменту «Декларація про подружжя» змінила це. Зазначений документ також скасував заборону на шлюб жінок-дипломатів.

Першою жінкою-Держсекретарем у США 1997 року стала Мадлен Олбрайт. Своєю професійністю вона подолала упередженість стосовно жінки в політиці, підкресливши застарілість переконань, неправильне сприйняття у суспільстві професійних можливостей сучасної жінки. Іще до призначення на дипломатичну посаду вона зазначила, що єдиним шляхом, завдяки якому жінка може наблизитися до дипломатії, є, здається, заміжжя з дипломатом. Однак нині ситуація змінилася, і стереотипність суперечить проґресу у будь-якій сфері, особливо якщо це стосується ґендерних питань.

Від 2005 року в США була не менш яскрава і професійна Держсекретар – Кандоліза Райз, а від 2009 року цю посаду обіймає Гіларі Клінтон. Із її перебуванням на цій посаді пов’язують так званий «ефект Гіларі» – значне збільшення кількости послів-жінок інших країн у CША. Жінок, як і раніше, значно менше, але їх збільшення від 5 осіб (наприкінці 1990-х) до 25 відчиняє двері раніше «елітного чоловічого дипломатичного клубу», який тримав свою монополію понад сто років (тепер у Вашинґтоні перебувають 182 акредитованих послів). Гіларі Клінтон добре відома за кордоном і як перша леді, і завдяки балотуванню в президенти США. Нині її вважають також найбільшою поборницею прав жінок.

Станом на грудень 2015 року в США спостерігалась найбільша кількість жінок-послів за всю історію: 124 жінок-послів із загальної кількости 367-ми, що становить 31,6 %.

Сімейна пара дипломатів

Велика Британія – ще одна з країн, які мають значні успіхи в ґендерній політиці у сфері зовнішніх відносин. Тут жінки також тривалий час виборювали право займатися політикою в царині зовнішніх відносин, пройшовши через численні перешкоди, пов’язані із культурними традиціями та стереотипами.

Старший викладач історії в Університеті королеви Марії в Лондоні, ґендерна дослідниця Гелен Макарті зазначає, що у Великій Британії в першій половині ХХ століття здатність жінки представляти її народ за кордоном була темою гарячих дискусій. Феміністки вимагали рівности, а в Міністерстві закордонних справ попереджали, що призначення жінок-дипломатів може поставити під загрозу британський авторитет за кордоном. Таке призначення не було можливим до 1946 року, коли уряд визнав, що жінкам слід дозволити вільно працювати в посольствах Великої Британії. За словами історика, перше, що хвилювало британців, – це вплив на іноземні уряди: як вони відреаґують на ведення справ із жінкою? 1934 року один британський чиновник прокоментував цю ситуацію так: «Дипломати сприйматимуть це як поганий жарт», – а його колеґа передбачив гірше: «Іноземці, ймовірно, вважатимуть, що Британія не сприймає серйозно послів інших країн».

Уважалося, що просування британських глобальних інтересів страждатиме. Авторка наголошує, що саме Друга світова війна зламала цю усталену стереотипну модель. Це був вимушений крок через брак чоловічих кадрів. У МЗС Великої Британії не було вибору, окрім як відправити в місії таких жінок-дипломаток, як сходознавицю Фрею Старк до Іраку або досвідченого державного службовця Мері Mак Гіші до Вашинґтона. Ці жінки були першопрохідцями у дипломатії і мали незаперечну компетентність та підтримку мільйонів жінок, мобілізованих на домашньому фронті. Перше покоління жінок-новобранок мало багато перешкод: від ворожого керівництва в Лондоні до скептичних послів за кордоном, які категорично відмовлялися приймати їх у своїх посольствах. Жінок було відсторонено від вивчення «жорстких» мов, у тому числі арабської. Але найбільше вражало, що вони повинні були подавати заяви про відставку, якщо хотіли вийти заміж.

1946 року жінкам дозволили складати конкурсний іспит із дипломатичної служби. Як зазначає Макарті, битву з консервативними чиновниками було закінчено, але війна за рівність тільки розпочиналася.

Велика Британія стала першою країною, яка започаткувала практику призначення послами одночасно чоловіка та дружину. У 1970-х роках сім’я з «подвійною кар’єрою» вважалася рідкісним явищем. Але ця унікальна практика, яка давала змогу подружжю ділити посаду посла, стала традиційною для Британського закордонного офісу. Першою парою послів стали Том Картер та Керолін Дейвідсон, посли Великої Британії у Замбії протягом 2008–2012 років (до цього вони ділили посаду заступника керівника посольства Великої Британії у Словаччині в 2003–2008 роках). Їх уважають унікальним прикладом. На відміну від традиційніших робіт, де партнери ділять між собою тиждень, Картер і Дейвідсон вирішили поділити рік на третини і працювати по чотири місяці.

Чимало дипломатів бояться ідеї спільного офісу з партнером, але подружжя стверджує, що вони добре працюють разом. Вони наголошують, що така робота допомагає швидше ухвалювати складні рішення, ніж якби це робилося одноосібно. Пара встановила деякі правила гри: якщо ситуація потребує рішення, яке стосуватиметься обох, то ситуацію обговорюють спільно і дуже ретельно. Якщо рішення має бути ухвалено протягом 24 годин і не впливатиме на партнера, то його ухвалюють самостійно.

Іще одне подружжя дипломатів Великої Британії, Джонатан і Кетрин Ліч, отримало відрядження до Вірменії і запровадило правила для ефективної роботи обох, аби забезпечити безперервність ухвалення рішень. Усі важливі рішення пара обговорює заздалегідь, а питання нижчого рівня чинний посол вирішує оперативно, без узгодження із партнером. Окрім того, дипломати домовилися уникати появи на публіці разом. Адже, на їхню думку, люди мали розуміти, що той дипломат, який тепер стоїть перед ними, і є чинним послом. Перед парою також постало питання, як вони впораються із великим потоком інформації, який надходить до представництва, адже кожен повинен бути в курсі поточної ситуації. Вони домовилися, що один із партнерів приходить раз на тиждень до офісу і знайомиться з інформацією. Часом навіть за обідом вони могли обговорити службові справи.

Дипломати зізнаються, що зіткнулися з певним скептицизмом (зокрема, з боку інших послів, які, можливо, вважали за краще відчувати себе незамінними, а не взаємозамінними). Утім, вони переконані, що такий формат співпраці може бути запроваджено практично в будь-якій роботі, особливо там, де ресурси обмежено.

Проте не всі країни схвалюють таку практику. Наприклад, у Вірменії розкритикували Британію за призначення до їхньої країни подружжя послів. МЗС колишньої радянської республіки виступило із заявою, що такий крок виглядає як посміховисько. Критики у Вірменії вважали, що така незвичайна місія означає, що Британія демонструє «несерйозність» у ставленні до їхньої країни. Натомість Британське відомство наголосило, що спільні відрядження – це сучасний спосіб роботи дипломата, що допомагає домогтися найкращих результатів на дипломатичній службі. Це має істотне значення для британських платників податків, за гроші яких утримують місії, адже члени родини живуть разом і це зменшує транспортні витрати. Сьогодні у Великій Британії кожен п’ятий із загальної кількости очільників місій – жінка. Жінкам також належить чверть керівних посад у відомстві.

Ініціятива Британського закордонного офісу про відрядження подружніх пар на спільну дипломатичну роботу до зарубіжних країн стала прикладом для наслідування у низці країн. Практику перейняло зовнішньополітичне відомство Швайцарії. 2009 року перша подружня пара дипломатів отримала відрядження до Таїланду, Лаосу та Камбоджі за сумісництвом. Подружжя сподівається, що стане засновником нової моделі в швайцарській дипломатії. Воно їздить по всьому світу разом або постає перед важким вибором, кому залишатися вдома. Кристоф та Кристин Бюрґер переконані, що їхній приклад поставить під сумнів деякі традиційні уявлення про дипломатію і зробить її сучаснішою та відкритішою.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.