Жіноча революція у «чоловічому клубі» дипломатії

Грудень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
14
990 переглядів

Не раз випадало чути, що з рівністю чоловіків і жінок в Україні все гаразд. Мовляв, у нашій національній традиції закладено матріярхат, ніхто нікого не обмежує. На жаль, такої думки дотримуються і обивателі, і особи, удостоєні високих наукових звань та ступенів. Є й ті, хто взагалі вважає ґендерну рівність загрозою існуванню української нації. Інші наполягають на надуманості проблеми. Однак цифри засвідчують протилежне: у загальному рейтинґу ґендерної рівности Україна посідає 61-ше місце у світі. У рейтинґу залучення жінок у політику – 117-те. Заробітна плата жінок нижча, ніж у чоловіків у середньому на 30 %. «Слабка стать» має менше можливостей для кар’єрного росту, що підтверджує мізерно мала кількість жінок на керівних посадах.

Поняття «ґендер» увів до наукового обігу наприкінці 1960-х років Роберт Столер. Він запропонував використовувати цей термін на позначення соціяльних і культурних аспектів статі. Відтоді «ґендер» стосується не біологічної статі людини, а тих соціяльних ролей, характеристик, особливостей, що їх чоловіки або жінки набувають у суспільстві під впливом соціокультурних чинників.

Ідеї рівних прав і можливостей людини незалежно від етнічних, расових, вікових, релігійних та інших ознак є частиною загальнолюдських цінностей, культури, демократичної ідеології. У цьому ряду ґендерна рівність уважається засадничим принципом із забезпечення всієї повноти прав людини.

Попри тривале опрацювання питань ґендерної політики, досі виникає чимало дискусій довкола її теоретичного осмислення й особливо шляхів реалізації. Політика більшости демократичних країн уже спирається на законодавчі та нормативно-правові акти, покликані забезпечити ґендерну рівність у всіх сферах суспільного життя. Низці країн цілком успішно вдається їх застосовувати. Однак в Україні існують сфери, що їх і досі вважають традиційно «чоловічими». Це, зокрема, державне управління та дипломатія. Контекст проевропейської парадигми та вимоги часу диктують нашій країні потребу реформування в частині забезпечення ґендерної рівности у зазначеному секторі. Відповідальність за розроблення та впровадження державної політики несуть уряди країн. Однак навіть доступ до урядування не завжди ґендерно збалансовано. В органах державної влади України досі спрацьовує принцип вертикальної ґендерної сеґреґації: чим вища посада, тим менше жінок її обіймають. Від часу здобуття незалежности Кабінет міністрів України лише один раз очолювала жінка – Юлія Тимошенко. На міністерських посадах у дев’ятнадцяти урядах було тільки двадцятеро жінок. А посаду міністра закордонних справ у нашій державі жодного разу не обіймала жінка. У складі Кабінету міністрів, який діяв від грудня 2014-го до квітня 2016 року, було лише дві жінки.

Першою жінкою-послом у світі вважають відому радянську політичну діячку Алєксандру Коллонтай. 1923 року вона очолила дипломатичне представництво у Норвегії. 1926 року її було призначено послом СРСР у Мексиці, а 1930 року – у Швеції, де вона очолювала посольство до 1945 року. Алєксандра Коллонтай визначала дипломатію як «мистецтво зав’язувати відносини з людьми і розвивати їх». Дипломат, говорила вона, який не набув своїй країні нових друзів, не може називатися дипломатом.

В історії української дипломатії не згадується жодна жінка, яка очолювала б зовнішньополітичне відомство або формувала політику зовнішніх відносин держави. Десятки прізвищ від часів Київської Русі й донині – чоловічі. Хоча загалом така тенденція подібна до европейської, проте ситуація на Заході трохи краща. Наприклад, найбільше жінок серед очільників дипломатичних відомств за всю історію спостерігаємо у Швеції, де їх семеро. У Грузії та Болгарії – троє, у Хорватії, Італії, Ліхтенштайні та Латвії – двоє, у Великій Британії, Македонії, Молдові, Польщі, Сан-Марино, Угорщині та Франції по одній.

Якщо в европейських країнах від середини XX століття почали з’являтися жінки на посадах міністрів закордонних справ, то зовнішньополітичне відомство України залишалося «чоловічим клубом». Однак слід зазначити позитивну тенденцію у призначенні жінок на нижчі посади. Зокрема, в Україні, починаючи від 1990-х років, троє жінок (Наталія Зарудна, Наталія Галібаренко, Олена Зеркаль) обіймали посаду заступника міністра закордонних справ або рівнозначну їй (заступника державного секретаря), восьмеро жінок було призначено на посади послів та представників України в міжнародних організаціях, семеро були генеральними консулами. Враховуючи, що вони обіймали декілька посад одночасно (за сумісництвом) або переводилися з одного дипломатичного представництва в інше, то загальна кількість номінацій жінок на посади послів та представників при міжнародних організаціях сягає дев’ятнадцяти.

Першою жінкою, яку було призначено українським послом, стала Ніна Ковальська. Її місія була у Швайцарії, а за сумісництвом – у Ліхтенштайні та Ватикані. Вона виконувала свої обов’язки протягом 1998–2003 років. Також слід згадати Сюзанну Станік, яка була постійним представником України при Раді Европи від 2001 до 2003 року, та Наталію Зарудну, яка у 2002–2003 роках обіймала посаду заступника державного секретаря МСЗ, а 2012 року її було призначено головою центру ОБСЕ в Астані. За словами провідної експертки з ґендерних питань Міжнародного центру перспективних досліджень, екс-дипломатки Олени Захарової, жінки-дипломати в Україні, на жаль, є винятком, а не правилом.

Станом на жовтень 2016 року посаду першого заступника міністра закордонних справ обіймає Олена Зеркаль. Із 84 посад послів України у світі лише чотири обіймають жінки, а це менше ніж 4 %: Тетяна Іжевська (при Святому Престолі), Наталія Галібаренко (Велика Британія), Інна Огнівець (Португалія) та Любов Непоп (Угорщина). У понад тридцяти генконсульств та консульств України за кордоном очільниками нині є лише шість жінок: генеральний консул України в Гамбурзі (ФРН) Оксана Тарасюк, у Франкфурті-на-Майні Алла Польова, у Санкт-Петербурзі (РФ) Леся Лозинська, в. о. консула України в Новосибірську (РФ) Діана Іванова, генеральний консул України в Чикаґо (США) Лариса Герасько, почесний консул України у м. Метц (Франція) Ольга Надія Левенек-Головач. Високу посаду посідає ще одна жінка, Тетяна Волкова, Тимчасовий повірений у справах України в Чорногорії. І це – все.

У статті 8 Восьмої періодичної доповіді про виконання Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок ідеться про те, що тепер співвідношення чоловіків і жінок в апараті МЗС України становить приблизно 70 % на 30 % від загальної кількости працівників. Проте 2015 року із 600 працівників у МЗС лише 38 жінок або 6,3 % обіймали керівні посади. Але за таким підрахунком до керівних посад відносять і начальників відділів та керівників секторів, які у рамках досі нереформованої командно-адміністративної системи державного управління практично не мають жодного впливу на ухвалення рішень, а тим більше за ранґом не співвідносяться із посадою Посла України за кордоном. Якщо обмежитися лише тими керівними посадами, перебуваючи на яких справді можна впливати на систему ухвалення рішень і бути призначеними на посади послів, то таких жінок тепер четверо. Це одна посада заступника Міністра, дві посади Директора Департаменту і одна посада начальника управління. Така ситуація всередині відомства свідчить про вертикальну ґендерну сеґреґацію, яка призводить до нерівномірного розподілення чоловіків і жінок на різних рівнях.

Европейський контекст закликає до реформування зовнішньополітичного відомства України. Реалізація ґендерної політики у цьому відомстві є одним із елементів реформи. Згідно зі статтею 106 Конституції України та статтею 13 Закону України «Про дипломатичну службу» президент «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав». У липні 2014 року Петро Порошенко наголосив на збільшенні кількости жінок-дипломатів у країнах ЕС. Він, зокрема, доручив міністру закордонних справ Павлу Клімкіну збільшити кількість українських жінок-дипломатів у країнах-членах ЕС.

Попередні президенти загалом іґнорували ґендерне питання. Перший президент України Леонід Кравчук не призначив жодної жінки на дипломатичні посади за кордоном. Леонід Кучма почав фемінізувати відомство: із 315 призначень 3 були на користь жінок. Дещо покращилася ситуація під час президентства Віктора Ющенка, проте Віктор Янукович змінив тенденцію у гірший бік, призначивши лише одну жінку. Тепер лише троє жінок отримали місії за кордоном: Наталія Галібаренко у Великій Британії, Тетяна Іжевська при Святому Престолі і Суверенному військовому Ордені Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, Родосу і Мальти (за сумісництвом) та Любов Непоп в Угорщині. Проте й це вже досить позитивна тенденція.

Реґулювання ґендерного аспекту дипломатичної служби законодавчо закріплено у Законі України «Про державну службу». Зокрема, у статті 4 цього Закону йдеться про принцип «забезпечення рівного доступу до державної служби – заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження».

Натомість у Законі України «Про дипломатичну службу» не згадано про ґендерну рівність, однак зазначено, що працівник дипломатичної служби користується всіма правилами, зазначеними у Законі «Про державну службу»». Водночас у статті 8 Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ухваленій 1980 року, говориться, що «держави-сторони вживають усіх відповідних заходів, щоб забезпечити жінкам можливість на рівних умовах із чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій». Отже, всі необхідні передумови для ведення політики ґендерної рівности у МЗС України є, проте вони залишаються лише декларативними.

Чому жінок мало?

Причини такої ґендерної ситуації зумовлено низкою проблем, зокрема, відсутністю в МЗС дружнього до сім’ї робочого середовища, що сприяло б вихованню дітей та працевлаштуванню чоловіка жінки-посла. Загалом у дипломатичному середовищі панує думка: за успішним чоловіком-дипломатом стоїть жінка, а за успішною жінкою-дипломатом стоїть розлучення. За даними британського видання «Embassy Magazine», 2002 року понад половина жінок, які очолювали дипломатичні установи своїх країн у Лондоні, були або неодружені, або розлучені, або якщо й одружені, то їхні чоловіки не супроводжували їх у закордонне відрядження. Тобто понад половина послів-жінок працювала за кордоном без супроводу та підтримки свого партнера. Натомість 2012 року (за ці десять років кількість жінок-дипломаток зросла майже на 40 %) уже 75 % із них були неодруженими, розлученими або одруженими, але їхні партнери не супроводжували їх у закордонному відрядженні. Це означає, що жінки, які обіймають найвищі посади в дипломатичній службі, далі роблять жорсткий і подеколи нелегкий вибір між кар’єрою та родиною. Проте такий вибір не стоїть перед чоловіками-дипломатами.

Це ж дослідження виявило іще одну тенденцію: серед жінок, які належать до середнього та старшого дипломатичного складу посольств і представництв, близько двох третин (61,5 %) є одруженими або перебувають у партнерстві, а з тих, хто одружені, тільки 70 % супроводжує партнер у закордонне відрядження. Тож лише у 43 % випадків дипломатка середнього та старшого складу є одруженою і її супроводжує чоловік під час перебування за кордоном. Дослідження вкотре довели, що чимало чоловіків не готові поступитися власною кар’єрою заради тривалого відрядження своїх дружин. Натомість жінки, дружини дипломатів, роблять це частіше.

Іще один факт, що має дискримінаційний відтінок, – це заява Надзвичайного і Повноважного Посла України, доктора історичних наук, професора, колишнього ректора Дипломатичної академії Бориса Гуменюка. Зокрема, в інтерв’ю Інтернет-виданню УНІАН на запитання журналіста, чому в українській дипломатії так мало жінок, він відповів:

Можливо, важко пробитися, оскільки є стандартні вимоги до дипломата і поступки жінкам ніхто робити не буде. Можливо, на якомусь етапі жінки «ламаються», в тому сенсі, що вони одружуються, народжують дітей і їм вже не до кар’єри. Але в нас є перспективні дівчата, які пробиваються. На дискримінацію ще ніхто не скаржився, мовляв, мене не призначили послом, тому що я жінка. Навіщо Ви задаєте мені такі провокаційні питання?

Тобто відомий дипломат вказує на те, що одруження для жінки-дипломата стає на перешкоді кар’єрних досягнень. До того ж цілком закономірне запитання про ґендерну дискримінацію він називає «провокаційним». Слід зауважити, що згаданий дипломатичний виш формує кадровий потенціял зовнішньополітичного відомства, відтак бачення його керівника, нехай і колишнього, відбивається і на ґендерній політиці МЗС.

Переламати неґативну тенденцію можна через впровадження в Україні сприятливої політики, яка заохочувала б жінок активніше підніматися кар’єрними сходинками. Одним із таких проґресивних кроків є укладання двосторонніх договорів між державами про працевлаштування членів родин дипломатів у країні, де ті проходять службу. Нині такі угоди укладено з Арґентиною, Великою Британією, Польщею, США і Туреччиною. Так само не виключається імовірність відправлення дипломатичних пар у відрядження за кордон. У такому випадку обоє працюють в одному посольстві, але у різних його підрозділах, або ж один працює в односторонній місії, а другий – у багатосторонній. Можливе також призначення дружини або чоловіка на дипломатичні посади в сусідніх країнах.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.