Залізний Едвард

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
247 переглядів

31 жовтня минулого року не стало Едуарда Митницького, відомого українського режисера, засновника столичного театру на Лівому березі Дніпра. Едуард Маркович Митницький (1931–2018) — це понад сто п’ятдесят театральних постановок в Україні й за кордоном, це блискуча плеяда акторів і режисерів, яких він виховав. А найголовніший подвиг його життя — створення Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. У цьому театрі нині триває ювілейний сороковий сезон. Якраз на початку цього сезону Митницький, як старозавітний Мойсей, відійшов в інший світ.

Авторитет режисера в театральних колах був таким, що коли він помер, це мимоволі сприйнялося як усе, що він робив до того: мовляв, якщо Митницький так вирішив, отже, йому видніше й оскарженню не підлягає, хоч це й суперечливо. Бо він не раз перед тим обирав рішення саме отак — «врозріз і всупереч». Зокрема, так він створив і Театр на Лівому березі. Так само він у середині дев’яностих пішов із того театру до Російської драми. Так він згодом повернувся на Лівий берег, хоч це й нетипово для театрального середовища, де твої колишні друзі, колеґи чи учні зазвичай посідають святе місце раніше, ніж воно стане порожнім.

Але він виростив інший театр. Сам факт появи цього колективу здавався неймовірним, бо протягом декількох попередніх десятиліть у Києві не виникало нових театрів. А той час, пізньобрєжнєвський, і не залишав сподівань на щось особливе. Театр Митницького було створено восени 1978 року, а вже навесні 1979 року він відкрив свій перший сезон — «у приймах», на сцені тодішнього лялькового театру, у приміщенні теперішньої синагоги Бродського.

Через рік, навесні 1980-го, в Києві з’явилося ще два яскравих колективи, з якими тоді пов’язували значно більше сподівань: Театр естради та Молодіжний (тепер — Молодий). Потужно заявив про себе і Театр імені Франка, що його незадовго перед тим очолив Сергій Данченко. На цьому тлі дітище Митницького здавалося Попелюшкою. Цей театр не був барвистим чи епатажним. Здавалося, що ці актори зайшли на сцену з вулиці, у піджаках та кепках і, не переодягаючись та не змінюючи побутового тону, показували буденно-життєподібні вистави, наче це й не театр, а знімальний майданчик документального фільму про будні якогось ЖЕКу.

Хто міг уявити, що через якийсь десяток літ ті самі артисти гратимуть фантастично-яскраві вистави Богомазова, Одинокого, Лісовця, Лазорка та й самого Митницького? Ті, хто брав у нього інтерв’ю, досі з трепетом згадують, як Едуард Маркович вимагав дати йому текст перед публікацією й іноді категорично переписував майже все сказане. Можливо, це була радянська звичка до самоцензури. Йому зауважували: «Так буде гірше!» Він відповідав: «Я знаю. Але так треба!» Чи не за те його іноді називали Залізним Едвардом. За цим іменем — рішучість і прагматизм. Утім, найдивовижніше, що він був ідеалістом. Або, як сказав Андрій Пучков про іншого персонажа тієї епохи, «він був ідеалістом свого матеріялізму».

За пізньобрєжнєвських часів у репертуарі будь-якого радянського театру були «нужники» — п’єси зазвичай погані, але «потрібні». У Митницького вони теж були. Він казав акторам: «Якщо вже п’єса в роботі, то всі посилання на те, що вона погана — це посилання на власну слабкість і непрофесіоналізм. Хоч яка є п’єса, наша справа робити так, щоб вистава була як вибух!»

Це було сказано на репетиції перед відкриттям театру. Стенограму не було призначено для публікації, тож перед нами текст, якого Митницький не правив. Далі подамо ще декілька таких цитат.

На початку березня 1979 року Митницький побував на Лівому березі, у кінотеатрі «Космос», де згодом отаборився театр. На реконструкцію будівлі київська влада обіцяла рік. «Що таке рік порівняно з вічністю?» — зауважив Митницький. Іще ніхто не знав, що вони освоять це приміщення не через рік, а через десять! Протягом цього часу театр мандрував різними сценами міста, що змушувало до аскетизму: оформлення деяких вистав уміщалося в одну валізу.

Утім, справді унікальними були не ті десять літ, а декілька місяців перед відкриттям театру. Взимку 1979 року водночас (!) репетирували вісім п’єс (від лютого додалася ще одна). Чогось подібного в театральній практиці треба ще пошукати. Від 15 квітня щовечора репетирували дві вистави: з 18.00 до 21.00 та з 22.00 до 2 години ночі. При цьому актори працювали ще й монтувальниками сцени та електриками. «Ми живемо на рівні суцільних суботників!» — казав Митницький. Працювали без вихідних, за той час у артистів та режисерів назбиралося так багато відгулів, що віддати їх усі одразу було немислимо. Із виступу Митницького на зборі трупи 16 квітня 1979 року: «Тільки вселенська катастрофа може завадити тепер нашій зустрічі з глядачем. Ми виходимо на фінішну пряму. Це важко і прекрасно. Я не проміняю цей клімат на розкіш двоспальних театрів».

До 30 квітня публіці було показано перші шість вистав. Цього дня Митницький сказав на зборі трупи:

Дорогі товариші, друзі, дами і панове! Це випадок, який ви згадуватимете все життя. Стільки, як ви зробили, ви ніколи більше не зробите. Громадянськість, мужність, мобілізація всіх ресурсів. У жахливих умовах ви подолали цей рубіж. Раніше я казав — «якщо…». Від сьогодні не можна говорити «якщо», бо Театр уже є. З усіма своїми складностями й труднощами. Більшість із вас склала цей іспит за вищим класом. Ми вас вітаємо. Аплодуйте!

Та для повноти картини подамо ще декілька непарадних цитат — зі сказаного перед тим. «Насторожує, що деякі наші актори мають пенсійний ритм існування. Чим вони живуть, чому сплять? Таке враження, що це неживі люди». Таких він називав «странносуществующими».

Збір трупи 30 січня 1979 року: «Даю слово, що багато хто з вас порогу нового театру не переступить. Запам’ятайте й не ображайтеся. У цьому театрі повинні залишитися тільки десантники».

Збір трупи 20 лютого: «Артист, як пожежник, мусить кидатися у вогонь. Доки в театрі буде пристрасть, доти він буде цікавий. Добре працювати — це викладатися. Є речі, які не дозволяють берегти себе, якщо є пристрасть — зберегти себе немислимо. Решта — ремісництво. Природно, що чим краще ми працюватимемо, тим більше буде ворогів».

13 лютого — на репетиції: «Совість закладено в людині, як і решту органів».

10 березня, після того як було здано чергову виставу, Митницький домагався: всі, хто не був зайнятий у новій виставі, повинні її дивитися, щоб підтримати своїх товаришів.

Дехто з вас не прийшов на прем’єру. Є театри, де так роблять, бо люди ненавидять одні одних. Вам хочеться працювати в такому театрі? Чим ви керувалися, коли не прийшли підтримати своїх колеґ? Такі речі деформують нас. Наша робота залежить від плеча ближнього. Такому театрові, де не підставляють плече, важко вижити. Мерзота, що губить театр, виявляється в таких дрібницях. Створюється новий театр, а вам нецікаво? Якщо ви з поважних причин не могли подивитися виставу, чому наступного дня ви нікого не спитали, як усе було?

Ця настанова діє на Лівому березі й досі: на «чужі» прем’єри ходять усі.

16 квітня 1979-го: «Що за театр?! Нудно — жодної анонімки!» «Працюємо один за всіх і всі за одного. Ви будуєте свій дім, і нерентабельно ховатися і не робити цього. Важливо, яка моральна щільність наших відносин».

7 травня 1979-го, на зборі трупи:

Справа, яку ми затіяли, в наших руках. Процес природного добору відбувається так, що штучно його налагодити неможливо. Кожен мусить проаналізувати своє життя в театрі за оці пів року. Виграє той, хто знаходить причини своїх невдач у самому собі. Я прошу, щоб ви підходили тверезо до всього, що сталося. Перші прем’єри, зіграні в феноменальних умовах, свідчать про те, що колектив створено хороший, дружний. Людям приємно бути одні з одними. Люди в театрі повинні одні одним подобатися, внутрішньо й зовнішньо. Ви переконалися, що таке працювати в хорошій атмосфері. Я не знаю, де б іще вдалося виконати такий масштаб роботи, який ми зробили за декілька місяців. І ми мусимо бути безжальні до того, що нам заважає.

«Не кожен має право демонструвати себе. На сцену треба вириватися так, як собака, якого спустили з ланцюга!»

«Сьогодні ви грали з холодним носом — не було відчуття матчу смерти».

«Скільки можна бути молодим артистом?! Невже трьох місяців вам не досить, щоб постаріти і навчитися говорити так, щоб вас елементарно чули в залі?»

Наприкінці першого сезону він сказав своїй утомленій команді: «Наступний рік буде легший».

Але вже через місяць, після відпустки, він узяв інший тон. Із промови на зборі трупи 27 вересня 1979-го:

Ви віддали справі рік життя. Всі, хто сьогодні є тут, заслуговують найкращих слів підтримки й вдячности. Але якщо вчасно не озирнемося і не зрозуміємо, що наступного року мусимо працювати цікавіше, поліпшувати якість, то можемо зайти в глухий кут. Так само працювати в наступному сезоні категорично небезпечно. Наступний рік — рік ускладненої драматургії, де на особистій симпатії не проїдеш. Ідеться про майстерність. Мені важливо, щоб ви всі зрозуміли це. Почну із себе. Шекспірового «Ричарда ІІІ» зараз не можу до кінця дочитати, не вірю в жоден рядок, а мріяв же про цю п’єсу десять років. Та нам треба було думати про партійно-політичну тематику. Довелося відкласти вбік особисті свої бажання, хотіння. Свого спектаклю я як режисер не поставив. Це стосується й трупи. Більшість наших провідних акторів «своєї» ролі ще не зіграли. Те, що досі зіграно, — не ваша стеля. Далі буде Брехт, Достоєвський, Толстой… Готуйтеся!

Протягом першого року існування колективу, та й потім Митницький майже щодня покликався на видатних московських режисерів тієї пори — Олєґа Єфремова, Анатолія Ефроса, Юрія Любімова й закликав учитися в них. Це були справді видатні майстри. І він цілком щиро вважав їх за узірці. Але ось питання: чи розумів він, що тоді, 1979 року, ніхто з тих режисерів у тодішньому Києві не зміг би створити гідний театр — не те що за московськими, а навіть за київськими мірками. Аж через якийсь час стало очевидно, що Митницький зумів зробити набагато більше, ніж ті, з кого він закликав брати приклад.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі