Захлинаючись Богом

Жовтень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
2373 переглядів

5 лютого данський полеміст, затятий критик ісламу Ларс Гедеґаард зазнав озброєного нападу на порозі свого будинку в Копенгаґені. Молодик у червоному кітелі листоноші подзвонив у двері і сказав, що приніс пошту. Гедеґаард зійшов униз відчинити – і тут у нього вистрелили, ледь не зачепивши праве вухо. Відтак зчинилася бійка, невдаха-нападник вистрілив іще раз, випустив пістолет, підняв його, націлився втретє, але знову промахнувся. Після цього нападник утік. За деякими даними, він був «смаглявий» і мав довгі чорні кучері, можливо, перуку.

Хоча постаттю міжнародного значення Гедеґаард не є, але за останнє десятиліття він відіграв украй істотну роль у данських дебатах навколо ісламу. 70-річний Гедеґаард, колишній троцькіст, походить із данської лівиці, однак поступово перемістився вправо. Історик за освітою, він писав марксистські книжки про світову історію і досі називає себе марксистом у політичних дослідженнях. Колись Гедеґаард був головним редактором данської щоденної газети лівих «Information», але шокував багатьох однодумців детальним висвітленням діяльности «Blekingegadegang», банди озброєних ліваків-грабіжників, які в 1970–80-х роках пограбували в Данії кілька банків і направили гроші Народному фронтові визволення Палестини. Після цього 1990 року його усунули з «Information», і в наступні роки він займався переважно ісламом та наслідками ліберальних іміґраційних законів Данії.

2004 року Гедеґаард спільно з депутатами популістської правої Данської народної партії брав участь у заснуванні Товариства свободи преси (Press Freedom Society), заклопотаного передусім ісламськими загрозами свободі преси. 2009 року його критика ісламу сягнула нової крайности, коли він шокував данську громадськість тотальним засудженням мусульман, заявивши, що дівчат-мусульманок часто ґвалтують їхні ж батьки та інші родичі. Це твердження приводить до обвинувачення в «мові ворожнечі» та до судової справи: спершу його виправдали, тоді засудили в апеляційному суді, але 2012 року знову виправдали у Верховному суді Данії.

Цей випадок підважив Гедеґаардову репутацію, і чимало впливових прихильників на знак протесту покинули Товариство свободи преси. А Гедеґаард спільно з колишнім депутатом від соціял-демократів, а згодом депутатом Европейського парламенту від Данської народної партії Моґенсом Самре написав книжку, у якій вони запевняють, що між ісламом та Европою точиться невпинна «1400-річна війна».

Можливого вбивцю не спіймали і, мабуть, ніколи не спіймають. Ніхто не знає, чи він одинак, чи пов’язаний із ширшою мережею. Невдовзі після замаху очевидець повідомив, що бачив, як двоє чоловіків у масках, один із них у червоному кітелі, перелазили через паркан до розташованого поблизу Копенгаґенського зоопарку. Це породило підозри, що за нападом може критися ширша змова. Данські спецслужби запевняють, що вони не зареєстрували реальної загрози проти Гедеґаарда з жодного боку. Тому слід бути обережними із висновками, як ми це збагнули на прикладі бійні у Норвегії, яку вчинив Андерс Брейвік і яку спершу поставили на карб мусульманським екстремістам. Та коли враховувати досвід останніх років, одним із вірогідних пояснень видається таке: цей випадок є ланкою неперервного зазіхання радикальних мусульман на свободу слова. Давно відомо, що карикатуристи, художники, режисери тощо, причетні до чогось пов’язаного з Мухамедом (серед них Курт Вестерґаард, Ларс Вілкс і Накула Басела Накула), були і залишаються мішенню для ісламістських убивць. І якщо останній напад справді виявиться справою рук ісламських екстремістів, це означатиме ескалацію замахів на свободу слова. Раніше мішенню були творці образів, які здатні легко долати кордони і розпалювати почуття в інших країнах, або міжнародні знаменитості на кшталт Салмана Рушді, а це буде перший схожий напад на людину, для якої основна зброя – писане слово, призначене відносно малому колу данськомовних читачів.

Гадаю, варто розглядати як імовірний сценарій те, що напад скоїли ісламські бойовики. А якщо це так, ісламістські напади виходять на новий і тривожний рівень. Він стає очевидним, коли розглядати це не як поодинокий випадок, а як частину загальної схеми – екстремістської війни проти свободи слова.

Данська організація «Free Debate», яку я допоміг заснувати, розробила та постійно оновлює хронологію свободи слова, яка прояснює цю загальну схему (на жаль, данською мовою, хоча скорочену англомовну версію можна знайти в моїй книжці «Демократичні суперечності мультикультуралізму», 2012). Із хронології постає виразна картина. Починаючи зі справи Рушді, у світі посилюється релігійний тиск на свободу слова, причому темпи зростають на початку нового тисячоліття. Від 1999 року Організація Ісламська конференція, міжнародна організація з розробки спільної політики для 57 мусульманських країн, координувала голосування цих країн на міжнародних форумах, як-от ООН, що серед іншого спонукало Раду з прав людини у щорічній резолюції зажадати від країн ООН ухвалити законодавство проти так званої дифамації релігії. Іслам згадувано як одинокий приклад, і резолюція з кожним роком різкішає. РПЛ ООН щороку ухвалює резолюцію голосами ОІК плюс Росії, Китаю та країн, що розвиваються, проти меншости західних країн.

Це формує офіційне підґрунтя для чимраз більшої кількости випадків, коли художні ґалереї змушені після погроз закривати виставки, університети – скасовувати лекції, видавців залякують, на авторів нападають, на карикатуристів і художників чинять тиск, а то і справді вбивають. І це відбувається й у всьому західному світі, і в мусульманських країнах. І тижня не минає без нового схожого випадку. Крайні праві християни, крайні ортодоксальні євреї, індуїстські націоналістичні групки хутко переймають досвід ісламістів, додаючи своє до концентрованого, почасти навіть координованого екстремально-правого замаху на свободу слова з боку релігійних фундаменталістів, прирівнюючись до них в одностайному запереченні стандартів сучасности і Просвітництва.

Чимало західних політиків та інтелектуалів, опиняючися перед цією загрозою, пропаґують політику умиротворення. Часто-густо лунають твердження, що західні малюнки, книги, фільми слід піддавати цензурі або добровільній самоцензурі, щоб не образити мусульман. Коли з’являється контроверсійний культурний продукт – карикатура, фільм, книга або промова, – вважається, що цим образять «усіх мусульман», начебто це автоматичний і неминучий закон природи, як горіння паперу. Але це геть хибно. І карикатурна криза у Данії 2006 року, і недавня криза 2.0, спричинена недолугим фільмом «Невинність мусульман» Басела Накула, показали, що ж насправді відбувалося під прикриттям поширеної мусульманської образи – махінації ісламістських груп інтересів. Карикатури і фільми були марґінальними і, великою мірою, знехтуваними продуктами медій, учорашніми новинами, захованими у нетрях інтернету, поки ісламісти не відшукали їх і, в обох випадках, протягом декількох місяців провели нелегку роботу зі створення кризи, застосовуючи їх як привід.

У мусульманських країнах, як і скрізь, діють політичні сили, що конкурують між собою, і деякі з них, зацікавлені сіячі неспокою, скористалися можливістю створення народної паніки. Це не так просто і вимагає тижнів та місяців важкої праці, тиражування, розповсюдження, коментування, інтерпретацій, плекання злости й обурення – використовуючи інтернет, телебачення, радіо, виступи. Наслідком цього всього є збурення гніву в кількох відсотків населення Близького Сходу, почасти навіть оплачене або зорганізоване ісламістськими чи проурядовими силами. Візьмімо для прикладу демонстрації у Каїрі проти «Невинности мусульман» восени 2012 року. Їм удалося залучити лише кілька тисяч демонстрантів (у місті, звиклому до кількасоттисячних натовпів на майдані Тахрир). Це не було полум’я, що спалахнуло від іскри, а крихітна вуглинка, дбайливо виношена протягом кількох тижнів. Попри невеликі акції протесту, вони домоглися видимости, прорвавшись на територію американського посольства й інсценувавши появу на телебаченні «ображених мас». Їм не вдалося б і цього, якби не пасивна споглядальність каїрської поліції, і можливо, що так поводитися їй наказала правляча партія «Брати-мусульмани».

Із цієї причини жодне політичне завдання не може бути важливішим, аніж зміцнення та відродження основних стандартів епохи Просвітництва, яким загрожує це свідомо фабриковане обурення. Західні суспільства мусять твердо стояти на засадах свободи слова, свободи віровизнання, свободи зборів та об’єднань. Не може бути такого поняття, як «напівсвобода» слова, коли ви намагаєтеся знайти релігійний компроміс. Недавнє дослідження, в той самий час, дедалі ясніше підкреслює важливість цих просвітницьких засад для розвитку демократичної сучасности (див. солідний тритомник Джонатана Ізраела «Радикальне Просвітництво», 2001). На жаль, велика частина лівих на Заході, здається, забули про свої корені з епохи Просвітництва і схильні радше піти на певні поступки, надавши різні групові права різним «культурним» групам – під розпливчастим гаслом «мультикультуралізму», – а не верховенства закону з однаковими особистими правами для всіх.

Прикрим є факт, що нині обстоювання цінностей Просвітництва – складне завдання, риторично, політично й особисто. Якщо ви намагатиметеся стати на захист цих засад, то наштовхнетеся на фундаменталістів і мультикультуралістів, що немовби заспівають в один голос, намагаючись втоптати вас у бруд і величаючи лайливими прізвиськами на кшталт «расист» та «ісламофоб». Деякі навіть стверджують, що універсальні права для всіх людей – расистська ідея, неоколоніяльний принцип, що його Захід накидає іншим культурам.

Мені цей випадок знайомий, бо він трапився зі мною. Мене втягли в цю боротьбу із простої відданости просвітницьким цінностям, які ще десять років тому, здавалося б, формували міцне підґрунтя нашої культури і були остаточно здобутою перемогою. Я – професор семіотики, яка хоч ґрунтується, певною мірою, на науковому реалізмі (як і цінності Просвітництва), однак вельми далека від суперечок про релігію, свободу слова та громадську сферу. Я заробив певний авторитет як публічний інтелектуал, дописуючи до тижневика «Weekendavisen» (щось на зразок данського «London Review of Books») та редаґуючи часопис «KRITIK» у 1993–2013 роках.

Нещодавно сповнилося 20-ліття від того дня, коли я вперше зазнав шоку через відступ лівих від захисту цінностей Просвітництва. То була боснійська війна 1992–1995 років, коли більша частина европейських лівих відмовилася прийти на допомогу боснійським мусульманам, тоді жертвам навальної сербської етнічної чистки. Обурення цією пасивністю перед геноцидом об’єднало мене і данського письменника Єнса-Мартина Ериксена, і на цьому зосереджені дві книжки про ті війни: «Анатомія ненависти» (2003) і «Сценографія війни» (2004). Вони також підготували, хоча тоді ми цього не усвідомлювали, ґрунт для нашої боротьби із сучасними проблемами мультикультуралізму та ісламізму.

Довоєнна юґославська Боснія мала найсуворіше в Европі законодавство проти свободи слова – за етнічний жарт могли надовго засадити до в’язниці. Там також існувала система етнічної позитивної дискримінації, тобто на державні посади призначали за принципом етнічної почерговости, а не за заслуги. Як ми побачили, така політика зовсім не послабила етнічної напружености, – навпаки. Можливо, трагедія післявоєнної Боснії – невдалої держави, якщо вона коли-небудь була державою, – тісно пов’язана з тим, що етнічні політичні партії, які воювали між собою, вижили. Нині це радше культуралістсько-кліентелістські структури, що ефективно роблять Боснію мультикультуралістським утворенням із трьох державок, перешкоджаючи співпраці й економічному відродженню.

Боснійський досвід схиляв мене з підозрою ставитися до етнічних і культурних групових прав, коли у них вбачали шлях до миру, а не війни, і надав перевагу етнічно «нейтральним» класичним ліберальним стандартам, замість реакційних утопій мультикультуралізму. Та попри те, що я збагнув у випадку з Боснією, мене все одно шокувала майже повна безпорадність европейських лівих перед спричиненою карикатурами кризою 2006 року. Ідея, що свобода слова, – либонь, найважливіше особисте право, бо воно є передумовою всіх інших прав (і демократичного громадського обговорення), – могла стати предметом компромісів із такими тоталітарними силами, як ісламісти, заразила лівий центр і частину правих. Зненацька засадничі твердині Просвітництва опинилися під загрозою. Я долучився до данських, а поступово і міжнародних дискусій навколо цих питань, намагаючися простежити інтелектуальну історію «культуралізму» поза появою «мультикультуралістів» (у «Демократичних суперечностях мультикультуралізму») і проаналізувати внутрішні суперечності в мультикультуралістській доктрині – і в академічній традиції, і в реальній політиці. Я ніколи не був членом Гедеґаардового Товариства свободи преси, бо завжди відчував, що це не більше ніж прикриття для правої Данської народної партії. Я також не міг приєднатися до лівого ПЕН-клубу, якого, здається, так загіпнотизувала небезпека «мови ворожнечі», що він не здатний виконувати свою функцію захисника свободи слова. Ось чому я допоміг заснувати «Free Debate».

Несподівано я спільно з Єнсом-Мартином Ериксеном написав цілу книжку – аналіз антидемократичних небезпек, пов’язаних із мультикультуралізмом. Мушу сказати, що її не всі зустріли радо. Ліві, до яких я зараховував себе, недобре відреаґували на критику мультикультуралізму, мене вмить затаврували як расиста і зрадника. Вони поставили під сумнів мої мотиви і припустили, що я вступив до лав ультраправих.

У цьому була певна іронія, якщо завважити, що в той час я вів запеклі дебати з данськими клерикальними консерваторами, які засуджували моє твердження, що Лютер і протестантизм не були джерелом сучасних демократичних свобод. Отож спроба зайняти класичну просвітницьку позицію тепер стала війною на два фронти, протиставивши вас мультикультуралістам зліва та монокультуралістам справа, коли і ті, і ті стверджують, що ви насправді належите до протилежного табору. Тому одне з основних завдань у нинішній дискусії – дотримання третьої, універсалістської просвітницької позиції, яка відкидає дедалі авторитарніші тенденції двох перших.

Нині ми з колеґою Єнсом-Мартином Ериксеном закінчуємо книжку, в якій детально досліджуємо поразницькі заяви тих, кого ми називаємо «порядними лівими», – лівих інтелектуалів, які схиляються до обмеження свободи слова як найкращого способу задобрити фундаменталістів.

На жаль, я не маю жодних ілюзій, що вона стане останнім словом у цьому питанні або що напад на Ларса Гедеґаарда стане останньою спробою фундаменталістів виграти справу насильницькими засобами. І хай там хто вчинив напад, ісламістські екстремісти чи ні, ми вже потерпаємо від того, що критики авторитарного характеру релігії стримують свої слова або прикушують язика зі страху перед розправою.

У нас попереду ще дуже тривала боротьба: з ісламізмом, який заполонив Близький Схід, і з автократичним Китаєм, що процвітає економічно, але воює проти свободи преси. Схоже, що справа Гедеґаарда свідчить про новий рівень залякування в цій боротьбі. За тиском фундаменталістів криються хвилі релігійного пробудження, і добре знати, що таке пробудження завмирає не раніше, ніж перше покоління його прихильників починає відходити. Тож моя песимістична думка така: ця боротьба перетриває і мене, і мого читача. Проте просвітницький оптимізм спонукає мене зберігати вірність ідеї, що релігійна реакція врешті-решт програє.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (9)

Зображення користувача А. Б..
А. Б. 5 листопада 2014 року, 14:18

Дуже цікава стаття. Проте, на мою думку вона дещо однобока. Перш за все автор так і не розмежовує фундаменталістської релігійності і не-фундаменталістської. Говорячи про свободу слова не говорить, про те що й представники релігійних течій мають право на цю свободу, зокрема щодо критики гомосексуалізму. Чи не буде дефамацією заборона представникам релігійних течій критикувати це явище, так само як дефамацією Автор вважає реакцію на критику релігійної свідомості і намагання заборонити цю критику. Автор апелює до проекту Просвітництвва, проте сьогодні він скидається скоріше на старомодні чепчики на головах панянок ХІХ століття, оскільки цей проект зазнав не менше справедливої критики ніж релігійність доби Середньовіччя. Сьогодні релігія повертається в публічний простір, не зважаючи, що їй пророкували повне вимирання. І завданням є скоріше пошук моделі співжиття релігійної і нерелігійної свідомості з обмеженям крайностей з обох боків. Бо фундаменталізм може бути не тільки релігійний, але й анти-релігійний. А це така ж нетолерантність як і та в якій Автор звинувачує тут своїх опонентів.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Олег Коцюба.
Олег Коцюба 5 листопада 2014 року, 20:04

Пане Анатолію, чи не поясните, що саме маєте на увазі під «критикою гомосексуалізму»? Чи це належить до тієї самої категорії, що й «критика гетеросексуалізму»? Перш за все, варто прояснити терміни - Ви маєте на увазі саме «-ізми» - себто, вираження сексуальности яко патології? Відтак, Ви розлядаєте і гетеросексуальну орієнтацію яко патологію? Інакше, вочевидь, Ви б зужили нейтрального терміну «гомосексульність» (і - аналогічно - мова ішла б про «гетеросексуальність»).

Також вибір слова «критика» свідчить про те, що Ви вважаєте сексуальність (як гетеро-, так і гомосексуальність) справою свідомого вибору, за яку можна (і варто, очевидно) нести відповідальність. Це, м'яко кажучи, дещо архаїчні уявлення про людську біологію та психіку. Відтак незрозуміло, що саме Ви збираєтеся критикувати, виходячи з таких уявлень.

Прихильність та відданість принципові рівности усіх у правах аж ніяк не можна назвати фундаменталізмом - з таким самим успіхом фундаменталізмом можна було б називати заповіді «не убий» чи «не кради», далебі й загальний припис любити ближнього свого, на котрий спирається чи не кожна світова релігія. Фундаменталізм у своїй суті є саме запереченням цих принципів.

Якщо ж Ви говорите про «повернення релігії у публічний простір», маючи на увазі спроби осучаснення релігійної практики, спрямовані на потреби відповідних релігійних громад, то таке «повернення» ніяк не може відбуватися із середньовічними закликами до проявів виключення і ненависті стосовно суспільних меншин (куди входять і представники сексуальних меншин) чи дискримінації стосовно жінок (контрацепція та право на легальний аборт). І, до речі, не забуваймо про розділення держави та релігії: релігія аж ніяк не може впливати на громадські права та свободи людей, незалежно від їх кольору шкіри, статі, віку чи сексуальної приналежности.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача А. Б..
А. Б. 6 листопада 2014 року, 01:32

Я б тут не хотів вступати в дискусію, щодо явища гомосексуальності. оскільки мене ця тема не цікавить загалом. Але релігійні організації, зокрема християнські Церкви, мають свою позицію щодо цього явища. Католицька Церква, зокрема, роз'яснює свою позицію доволі докладно. І мій коментар стосувався скоріше голосу Церкви в суспільстві. Чи повинна вона підкориговувати свої погляди, якщо вони не подобаються комусь? Чи повинна вона тримати певну інформацію виключно для "внутрішнього вжитку"? Зрозуміло, що вона не буде щось кардинально підкореговувати, хоч дещо може уточнювати. Чи повинна вона через це мовчати? Чи повинні мовчати вірні, які є громадянами тих чи інших держав і членами суспільств? Чи релігійний світогляд є гіршим від нерелігійого? Обидва виходять з певних аксіом, які беруться "на віру". В певній парадигмі мислення аборт чи контрацепція сприймається як дискримінація, а той же Іван Павло ІІ доводив у філософському ключі доводив (не богсоловському зауважте), що контрацепція є якраз дискримінацією жінки. Мені не зрозумілий є Ваш підхід, ніби нерелігійний світогляд є автоматично кращим від релігійного (просвітницькі ідеї так само виходили з певних філософських засновків, які не можливо довести науково, як і засновки релігійні. Як науково довести, що лише наука дає правильний погляд на світ?), на чому це базується? Психологія і біологія це добре, але я вважаю, що ці дві науки не вповні можуть відповісти на питання про людину. Вони її редукують, не дають повної картини, а лише фрагменти. Зрештою сучасна наука сьогодні набагато ближче до релігії ніж це здається. Життя це спосіб існування білкових тіл? Сучасний фізик може Вам сказати, що життя це спосіб передачі і організації інформації. "На початку був біт":) (пише Баєр в книзі "Інформація: нова мова науки")  Отже я категорично не погоджуюсь з тим, що релігійний світогляд чимсь гірший від нерелігійного. Обидва мають достатньо підстав для існування і зрештою не можуть бетонно довести своїх засновків, з яких виростають. Суть мого коментаря полягав далі в тому, що ці два світогляди є і вони повинні якось навчитись співіснувати. До прикладу. Візьмемо вже заторкнуту тему. Я готовий поважати людину з гомосексуальними схильностями, але він повинен також поважати і мене - мою територію. Сім'я з чоловіка і жінки є явищем унікальним і унікальне заслуговує на те, щоб бути трактованим як унікальне. Тому я не погоджусь з тим, щоб сім'єю називалось ще щось. І це не дискримінація, я захищаю свою "територію", а не влажу в чужу. Я готовий погодитись з тим, що гомосексуальні пари можуть реєструвати звязки з такими самими наслідками як і чоловік і жінка, але для цього повинна бути інша назва. Невже це буде дискримінацією? Зв'язок чоловіка і чоловіка по своєму є унікальним, бо звязки чоловік-жінка і чоловік-чоловік, (вже навіть з огляду тої ж біології чи психології) як не крути є різними. Тому й ця унікальність нехай буде потрактована, як щось унікальне. В нас є розділення релігії і держави, але чи є в нас розділення між віруючою людиною і суспільством, чи людина яка сповідує свою віру випадає з соціуму чи може їй заборонено керуватись своїми поглядами в суспільному житті? Чи це не буде також дискримінацією? До речі, до Вашого списку того кого не можна дискримінувати треба додати, ще заборону дискримінації відповідно до релігійних переконань. Моє питання в першому коментарі стосувалось того, як нам співжити, бо вочевидь викинути всіх віруючих людей з суспільства не вийде.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача А. Б..
А. Б. 6 листопада 2014 року, 11:09

Перепрошую, відповідав пізно вночі. Тому мушу додати. Щодо термінів. Критика, яка виходить з боку релігійних спільнот стосується не гомосексуальності. Католицька Церква,зокрема визнає, що є люди, які мають такі схильності і закликає ставитись до них з повагою і уникати дискримінації їх. Але з іншого боку Церква говорить, що ці люди покликані до життя в утриманні від реалізації цих схильностей. І критика стосується власне активних гомосексуальних зв'язків. За активну фазу реалізації цих схильностей людина може нести відповідальність, чи не так?

Я мушу з Вами також в дечому не погодитись. Ви мене звинувачували в архаїчності, але Ваше висловлювання про Середньовіччя теж є архаїчним. Міф про "темне" Серпедньовіччя був сконструйований Просвітництвом і в наш час був спростований. Не було воно аж таким темним, а навіть навпаки саме в той період було закладено і основи європейської науки (Середлньовічні університети).

 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Олег Коцюба.
Олег Коцюба 8 листопада 2014 року, 20:31

Важко вести посутню дискусію, коли вживаються наступні аргументи:

Я готовий поважати людину з гомосексуальними схильностями, але він повинен також поважати і мене - мою територію. Сім'я з чоловіка і жінки є явищем унікальним і унікальне заслуговує на те, щоб бути трактованим як унікальне. Тому я не погоджусь з тим, щоб сім'єю називалось ще щось. І це не дискримінація, я захищаю свою "територію", а не влажу в чужу. Я готовий погодитись з тим, що гомосексуальні пари можуть реєструвати звязки з такими самими наслідками як і чоловік і жінка, але для цього повинна бути інша назва.

«Сім'я» - суспільний інститут, його наповнення визначає суспільство. Відтак, за зміни уявлення про інститут, відповідно суспільство змінює поняттєве наповнення терміну. Говорити, що хтось там не має права заходити на «вашу» територію щонайменше дивно - це якесь надто приватизоване уявлення про цей інститут. Як такий, він нікому не належить. 

Ваші аргументи імпліцитно стверджують, що є якесь «правильне» наповнення значення інституту сім'ї у суспільстві, а інші - відтак неправильні, збочені, не мають права на існування. Такого «правильного» означення, що таке сім'я, немає. Більше того, сьогодні інститут сім'ї - насамперед громадська річ (ідеться про реєстрацію шлюбу двох осіб, юридичні та фінансові їх обов'язки і права перед суспільством тощо). Тому жодна релігія - християнство, іслам, буддизм тощо, котрі всі існують в Україні - не мають виняткового мандату накладати обмеження на те, як суспільство визначає інститут сім'ї.

Спроби обмежити у той чи той спосіб, як саме і з осіб якої статі повинна складатися «правильна» сім'я - вираз симптому загрожености, страху, це не продуктивний, а абсолютно деструктивний елемент побудови суспільства (а ми сьогодні прагнемо до відкритого суспільства). Такі обмеження, заборони тощо ведуть до несвободи, до закритости суспільства, підвищення рівня недовіри та ненависти всередині суспільства. Саме це я мав на увазі, коли відсилав до практик Середньовіччя - не ішлося про зміни у способі аграрного виробництва чи порівняльні успіхи науки, а про практику виключення і стигматування стосовно Інших.

Людина не може і не повинна нести відповідальність за практикування того, ким вона є. Саме в цьому полягає суть дискримінації та расизму. Справа кожного займатися самоосвітою з того чи того питання. Однак дозвольте лише звернути Вашу увагу на багато досліджень сексуальности, які доводять буденність і абсолютну невинятковість гомосексуальности. Від початку свого існування суспільство мало суттєву і продуктивну частину населення, що були гомосексуальними. Серед найбільш відомих досліджень - об'ємні студії Альфреда Кінзі (див. тут).

Карати людей за те, що вони люди - щонайменше негуманно і йде врозріз із тими самими принципами, які нібито сповідує християнство (Ви тут посилаєтеся на його західну версію, римський католицизм). Практика гетеросексуальности нормована суспільством у певних інститутах (серед них і сім'я) - сьогодні ми наближаємося до нормування гомосексуальних стосунків, вписування їх у продуктивний спосіб у загальне життя суспільства, без витіснення на марґінес та таврування яко збочення.

Диктат Церкви стосовно «утримання» від практикування природніх для певної групи людей сексуальних орієнтацій виходить саме з тлумачення гомосексуальности яко небезпечного збочення (саме з такого визначення походить і стигма, і різні прояви витіснення цієї сексуальности за межі суспільства - туди, де єдино можливий спосіб сексуального життя є руйнуючим для особистости, для її соціяльної ролі у суспільстві, її фізичного і психічного здоров'я). Не говоритиму вже про те, що саме та Церква, в якій є стільки випадків масового розбещення дітей священниками, гвалтувань і насилля над тими, хто не можуть себе самі захистити, позбавлена права диктувати суспільству етикет морального життя - бо вона сама не здатна критично подивитися на власні постулати і як вони деформують її ж служителів.

Що ж до окремих осіб - релігійних громадян тощо - то і тут потрібно керуватися правилом невтручання і незавдання шкоди. Всі ми маємо різні погляди і переконання, але диктувати іншим, як їм вести своє життя, визначати за них, що «правильно», а що «неправильно» - ми не маємо права. Свою чутливість до «зазіхань на територію» потрібно трішки утихомирити - подумати тут і про чутливість інших, тих, хто хотів би мати можливість щасливого партнерського чи сімейного життя, однак уся традиціоналістська, патріархальна сутність теперішнього суспільства тицяє їм у лице неможливістю такого щасливого життя, витісняє їх на марґінес та повсюдно ставить на показ позірну правильність своєї «території».

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача А. Б..
А. Б. 8 листопада 2014 року, 21:53

Мені теж не все подобається з того, що Ви пишете, проте дискусія для того і потрібна я гадаю, щоб викласти позиції на стіл.

1. Сім'я як суспільний інститут справді залежить від того, що в нього вкладає суспільство. Я цього не заперечував. Але я як член суспільства має також право висловлюватись в цьому суспільстві. Як і Ви. Ви хочете схилити вочевидь його (суспільство) до своєї точки зору. Я, відповідно, до своєї. Ми в конкурентій ситуації, боремось за уми людей. І я всього лише писав про те, що моя думка, точніше думка віруючих людей не може зігнорована в цьому суспільстві, якого ми є членами.

2. В своєму коментарі, я звинуватив Вас приблизно в такому ж. Ніби існує єдино правильне пояснення світу. І говорив про рівність релігійного і неріглійного світогляду, які однаково опираються на певні засновки, які не можливо довести. Та ж справа є і з  "«правильним» наповнення значення інституту сім'ї". Якщо, як Ви стверджуєте, сьогдні йде новий пошук його змісту, я лише проти того, щоб з цього процесу було вилучено велику частину суспільства - людей які сповідують свою віру в Бога (і є членами цього суспільства, знову наголошу).

3. Щодо практикування, то тут Ви вочевидь мене не розумієте знову. Я дуже добре усвідомлюю, і я гадаю Ви це теж розумієте, що Церква не може впливати чи забороняти комусь робити те чи те. Вона може говорити про те, як вона це оцінює. І має на це право. Що ж стосується її внутрішнього життя, то його вона має право і буде влаштовувати згідно свого вчення. Це, мені здається, теж не потребує пояснення. Церква не може карати і нікого не карає за гомосексуалізм. З чого Ви взяли, що вона це робить? Хіба Ви маєте на увазі внутрішній порядок Церкви, моральну теологію, християнську антропологію і т.д.? Але я коли заходжу в буддиський храм, я знімаю взуття я не буду з цим сперечатись. Тому гомосексуаліст, який бажаю бути членом Церкви повинен прийняти її правила. Я не бачу також такого явища як "диктат" в цих діях. "Диктатом" в такому значенні може бути також Ваше паргнення навязати цілому суспільству ту точку зору, яку відстоюєте Ви. Як я писав вище ми знаходимось тут в умовах конкуренції. Церква має також своє бачення і пояснення, антропологічне вчення, а не лише заборони. І тому відстоює свою позицію в суспільстві.

4. Апеляція до випадків в Церкві є з Вашого боку дещо викривленням фактів (Ваші слова: "не здатна критично подивтись"). Церква якраз гостро засуджує всі ці явища, існують комісії на найвищому рівні, які складаються як з спеціалістів так і з самих жертв насилля, які покликані оновити Церкву стосовно цих ганебних випадків.

5. Я з Вами згоден, що ми нікого не повинні вчити як кому жити. Ну Ви ж також не повинні тоді мені нав'язувати Вашого розуміння сім'ї. Але я не бажаю погоджуватись з фальсифікаціями. Я Вам пропоную почати хоча б з огляду зовнішього вигляду (банально, але нікуди не дітись від цього) пари чоловік-жінка і чоловік-чоловік, щоб побачити, що це не одне і те ж. І не може бути названим одним іменем. Це дві різні реальності. Я не говорю про їх рівність/нерівність. А про Іншість. Я не бажаю забирати у когось можливість щастя, життя в парі з ким не будь. Але кожен з цих звязків є по своєму унікальний і не можуть мати однакове означення. Я цього не нав'язую, але це моя позиція як члена цього суспільства і я так само як Ви її відстоюю. Можливо за певних обставин моя позиція програє цю "битву за уми", але це не значить, що нас потім можна буде не давати нам говорити, бо це вже буде диктат з вашого боку:)

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Олег Коцюба.
Олег Коцюба 9 листопада 2014 року, 18:17

Попри нібито наявні паралелі, різниця у підходах таки очевидна: той підхід, який Ви називаєте підходом Церкви (а по суті це підхід патріярхального, традиційного світогляду, базованого на ефемерному відсиланні до «природи речей», яка затвердила за чоловіком і жінкою певні непохитні ролі у суспільстві) - це підхід, що виключає, в той час коли пропонований мною - і великою частиною демократичного світу - є підходом інклюзивним. Церква таки забороняє і карає - нам пощастило, що вона втратила свій колишній вплив на державу, інакше нової інквізиції було б не оминути. Сьогодні Церква карає, засуджуючи природню для певних людей практику сексуальности, тавруючи їх і виключаючи їх зі спільноти лише за цією ознакою. Церква також забороняє - зокрема і це ж природне практикування сексуальности, про що Ви пишете вище. Такий підхід є лицемірним, бо загальноположні моральні принципи застосовні лише до «правильної» частини суспільства, чию сексуальність Церква всіляко заохочує і підтримує. Вибіркова практика універсалізм моральних імперативів підриває моральний авторитет Церкви до основ.

Дивно мені читати апелювання до зовнішнього вигляду. Так само раніше арґументували нищість негроїдної раси та вищість білої раси. Невже ми хочемо знову повернутися до цих практик ненависти? Внутрішнє наповнення стосунків визначає, чи сім'я це - любов, повага, турбота, щирість. Ви можете відстоювати позицію виключення та обмеження різних визначень за зовнішніми ознаками - але це слабка позиція, бо сама сутність християнства її заперечує. Диктату принципів рівности, недискримінації, відсутности ненависти у суспільстві варто нам усім прагнути.

Стосовно морального авторитету Церкви загалом, то, говорячи про викорінення «цих ганебних явищ» (розбещення дітей та насилля над ними), варто пам'ятати, що у Церкві це досі виливалося у прикривання масованих випадків насильства над дітьми, виплат жертвам, переміщення винних на нові посади, де вони часто продовжують калічити дітей. BBC підготувало цілий перелік випадків такого, у репортажі про заяву ООН про те, що Ватикан систематично приймає правила, що сприяють педофілії священників - тут справа нунція Йозефа Весоловського є лише одним у довгій серії трагедій. Замість того, щоб переглянути свою догматичну позицію стосовно сексуальности загалом та целібату священників зокрема, а також змінити правила взаємодії священників із громадами, Церква надалі стоїть на своєму і натомість більше опікується іміджевими втратами. Тому дійсно не належить саме Церкві засуджувати відносини людей, котрі засновані на любові та повазі, людей, котрі хочуть мати можливість зробити свій продуктивний внесок до розвитку суспільства, де вони народилися і виросли.

Нам страшенно пощастило, що живемо у час, коли Церква відділена від держави і справи влаштування суспільства не мусять відповідати церковному уявленню про них. У державі сім'я - це громадська інституція, не релігійна, відтак ми маємо шанс встановити рівність громадян у цьому відношенні. Ніхто не забороняє релігійним людям з гомосексуальною орієнтацією (таки не «гомосексуалістам» - бо вони не страждають на якусь патологію, відтак знову ж і не про «гомосексуалізм» говоримо) слідувати приписам Церкви, якщо вони так бажають. Однак Церква не може втручатися та обмежувати права тих людей, котрі хочуть мати суспільне визнання своїх одностатевих стосунків у той же спосіб, що його отримуть сім'ї, де партнери - різної статі.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача А. Б..
А. Б. 9 листопада 2014 року, 19:36

Навряд чи ми порозуміємось, але... Мені перш за все йшлось про методи суспільної дискусії, а не явище гомосексуальності, як таке. Я вище писав, що це явище мене мало цікавить. Зрештою зацікавлення Церкви не зациклене на цих питання, це далеко не перше питання на порядку денному. І в цьому коментарі Ви мене зрозуміли, що мені йдеться про метод самої суспільної дискусії. Мені справедливими видаються ось ці зауваження до методів розмови, які робить доктор Роберт Барон 1 частина і 2 частина . Ваша позиція на мою думку страждає на упередження до Церкви як такої. Пишучи про "середньовіччя", можливість "інквізиції", Ви ретранслюєте міфи того ж Просвітництва чи взагалі радянської доби. Церква справді втратила вплив на державу, і я особисто вважаю це позитивним явищем. Проте її не можливо відділити від суспільства, вона є сама суспільним інститутом в одному із своїх вимірів і як такий інститут має і матиме вплив на суспільство. Мені особисто не байдуже як буде розвиватись це суспільство, сучасна культура в якій я виховую своїх дітей.

Ми пишемо про різні підходи, а Ваш мені видається дуже редукціоністським чи часом мінімалістським. Мені дивно тоді, коли Ви апелюєте до наукових аргументів при цьому намагаєтесь уникнути контакту з дійсністю. Я власне не можу прийняти Ваших аргументів через те, що вони вступають в суперечку з дійсністю - різниця статей є очевидною навіть на візуальному рівні, суттєвою вона є і на інших рівнях. Питання раси тут ні до чого, бо я писав вище, що йдеться лише про те за що людина здатна нести відповідальність - за вчинки. В цій розмові важко уникнути питань моралі, людини як істоти моральної, моральної оцінки вчинку. Людина може народитись з різними схильностями, наприклад, до алкоголізму. Вона може бути дуже обдарованою і зробити багато для людства (як Ви пишете: "зробити свій продуктивний внесок до розвитку суспільства"), але це не означає, що можливо схвалити всі її дії. Я не бачу прямого зв‘язку між тим, що людина є добрим громадянином і це повинно автоматично схвалювати певні її дії в іншій сфері. Це слабкий аргумент. Зрештою, чому не розширити поняття сім'ї до зв'язку людина-тварина чи ще інших модифікацій. Адже це буде ще більш інклюзивніше.

Мені також дивним є таке палке бажання захистити права всіх, не дбаючи про захист при цьому ненародженого життя. Людської особи, яка не здатна захистити своїх прав. Цю маленьку особу редукують до не-людини і видаляють як ракову пухлину... Це вже свідчить скоріш про те в чому звинувачуєте мене Ви - у вибірковій практиці моральних імперативів, ексклюзивності. Церква розглядає людську сексуальність невідривно від відповідальності, тому не може погодитись на за-досить вільне її "використання", без відповідальності за наслідки. Суспільство, яке не поважає людське життя, що не здатне себе захистити, продукує "культуру смерті", а не будує інклюзивне, вільне середовище.

Я згоден з вашою критикою Церкви. Що до того, що деякі речі замовчувались і це негідна поведінка. Але все ж Церква зараз активно бореться з цим, покарання є дуже суворі і за випадки замовчування так само. Але Церква при цьому не міняє своєї моральної настанови щодо цих випадків. Вона їх однаково засуджує як ззовні так і в середині. Що ж до перегляду свого вчення, то як відповів один кардинал членам ООН: "Давайте Ви не будете вчити Церкву теології". Церква дуже глибоко переглянула своє вчення щодо сексуальності у ХХ столітті, особливо за Івана Павла ІІ в його «теології тіла», в праці "Любов і відповідальність" і так далі. Проте з гомосексуальних стосунків питання є іншим, воно вступає в конфлікт з самою християнською антропологією, вченню про людину, яке Церква міняти не може і не буде. Що ж до целібату, то це питання занадто накручене. Я є східним католиком (Ви мене хибно записали до "західних", сплутавши вочевидь Ecclesia Catholica (про яку я говорив) і Ecclesia Latina) і в нас є одружені священики. Проблеми є іншими, але вони є. Питання тут не в самому целібаті, а в людях. В тих кандидатах, які його приймають. Я запитував свою знайому місіонерку з Ірландії, чому в цій країні так сталось.  Скільки насильства і т.п. Вона мені відповіла, що ця проблема є в суспільстві загалом, а не лише в Церкві. Куди більше насильства і сексуальних зловживань є в сім'ях, але деяким Медіа вочевидь більше подобається атакувати Церкву, а не розбиратись з проблемою загалом. Про явище в рамках суспільства говорив і представник Ватикану на засіданнях ООН.

Щодо завершальної фрази, то вочевидь ми тут не дійдемо згоди тому я зі свого боку мабуть закінчу розмову. Бо я наполягаю на тому, що "сім'я" це не "безстатеві" партнери, а чоловік і жінка. Сім'я це більше ніж любов, повага вірність. Але багато чого іншого. Наприклад, відкритість на інше життя (я тут не говорю про патології чи проблеми зі здоров‘ям чи просто відмову народжувати дітей через вплив певної культури). Ви це зовсім не враховуєте, а для мене людська сексуальність, це ще й великий дар і завдання дарувати життя іншому. Іншій людині. Це лише ще раз підкреслює унікальність подружжя чоловіка і жінки.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача Олег Коцюба.
Олег Коцюба 20 листопада 2014 року, 22:59

Так, цілком очевидно, що згоди досягти буде важко, а то й неможливо, тому що та позиція, яку відстоюю я, полягає у рівности як статей, так і людей, котрі домагаються рівноправ'я у суспільному визнанні свого партнерства. З цієї точки зору моральна дискусія, яку проваджу я, є цілковито когерентною - вона тут є абсолютно послідовною і застосовна до усіх членів суспільства без винятку. Також абсолютно не бачу тут жодної сентиментальности у моїх твердженнях. Відтак арґумент отця Бравна тут не діє. Чи говоримо ми "один повз одного" - це інше запитання.

На нього можна відповісти, якщо ще раз переглянути основоположні засновки, з яких виходите Ви, і з яких виходжу я та ціла низка правозахисних рухів.

1. Різниця у статі: у більшості вільного світу стать розглядається насамперед яко соціяльна ознака, а відтак ознака, що сконструйована і використовується у владних маніпуляціях однієї статі стосовно іншої, так само як і всередині членів певної соціяльної групи (об'єднаних, наприклад, ознакою статі) - для контролю та маніпуляції. Ви ж виходите загалом і з того, що стать є насамперед явищем "природним", що імплікує уявлення про "природні" ролі, які призначені відповідним представникам статі. Чоловік тут - захисник, годувальник тощо, а жінка - мати, берегиня і т.д.

2. Розділення між релігією та державою: попри те, що Ви нібито вважаєте таке розділення річчю доброю, Ви у суперечливий спосіб наполягаєте на втручанні релігії до суспільного життя - а саме там, де прерогативу вирішення має держава, котра складається зі спільноти усіх її членів, а не лише представників різних релігій. На мою думку, релігійні громади не мають права втручатися у життя людей, котрі до них не належать, а тим більше диктувати основи функціонування суспільства загалом, частиною якого вони є. Доти, доки усі члени суспільства мають одинакові обов'язки перед державою (сплата податків, військовий обов'язок тощо), вони також мають мати рівні права у цьому суспільстві (до цього, зокрема, входять і права, що належать членам суспільного інституту сім'ї - включно з одностатевими сім'ями), незалежно від того, що про це "думають" релігійні громади.

3. Сексуальність людини: Ви виходите з того, що є "хороша" і "погана" сексуальності. Відтак, якщо людина народилася із "хорошою" сексуальністю, то її практикування цієї сексуальности підлягає лише мінімальному регламентуванню (сюди Ви відносите гетеросексуальність). Відтак "погана" сексуальність - інша справа: ті, хто мав нещастя народитися з "поганою" сексуальністю, не мають права її практикувати, бо така практика тепер уже заслуговує на моральний осуд. Звідси й порівняння з алкоголізмом (неймовірне за своєю грубістю і невдалістю - до цього дорівнюється хіба поєднання гомосексуальности з інцестом та педофілією, що його зробили республіканці з Техасу). Щоправда, Ви милостиво надаєте право людям з гомосексуальною орієнтацією визнавати перед собою та іншими цю орієнтацію, але аж ніяк не вдаватися до дій, що були б прямим і природнім продовженням такого визнання (знову ж, напевно, за аналогією з алкоголізмом). Як на мене, це - лицемір'я, якому важко знайти еквівалент. Будь-яка сексуальність є лише сексуальністю людини, частиною її особистості, вона є абсолютно природною для відповідної людини (гетеро- чи гомосексуальної), а форми її практикування - насамперед результат соціялізації, яка часто деформує людську особистість і призводить до її руйнації, навіть до деградування у самознищення. Тому дозволяти одним практикувати свою сексуальність у той самий час, як забороняти це для інших - вияв дискримінації. Так само як і чорношкіра людина не може зняти свою шкіру і "практикує" свою чорношкіру ідентичність кожного дня, так само і відповідна сексуальність не піддається примусовому впливові, а заперечення її права на реалізацію призводить до серйозних психічних травм. "Практикування" сексуальности Вами дуже вузько зводиться до сексуального акту - в той час як ми всі розуміємо, що сексуальність охоплює багато інших сфер вираження. Відтак очевидним є табуювання конкретного сексуального акту і непослідовність у трактуванні сексуальности. Ваша глумлива пропозиція "розширення поняття сім'ї" до стосунків "людина-тварина" іде саме у фарватері тлумачення "поганої" сексуальности яко збочення - тепер це уже зоофілія: авжеж, яке вдале порівняння двох людей, що кохають і поважають один одного, та людини з твариною!

4. Захист ненародженого життя - абсолютно інша дискусія. Очевидно, Ви тут апелюєте до містичного начала життя. Це, звісно, несумісно із науковим підходом. Однак набагато важливішим є питання захисту життя матері - адже саме на неї впаде тягар піклування про оте нове життя. Можна говорити про велику кількість ситуацій, коли саме майбутня мати мусить прийняти рішення, чи готова вона принести у світ нове життя - все-таки, не церква і не держава матиме тут головну відповідальність. Жінка має право на самореалізацію поза своїм "материнським обов'язком" - тому вона сама повинна приймати рішення про зачаття чи незачаття дитини, її народження чи ненародження.

5. Роль церкви - також окрема дискусія. Однак не можна абстрагуватися від ролі, яку відіграє інститут церкви, і його зв'язку з тими її представниками, що вдаються до гвалтувань і розбещень дітей. Церква як зовнішні рамки цього явища чи не найбільше його визначає - саме її лицемір'я у питання сексуальности та сексуальної освіти, її патрімоніяльність та монологічність призводять до того, що ці явища мають такий масовий характер. Звідки відповідні священники беруть уявлення про те, що зможуть "зцілитися" від своєї "поганої" сексуальности, коли вступлять до лав церкви? Кому церква нав'язує уявлення про неприродність сексуальности? І кому церква потім надає вільний доступ до беззахисних дітей, на яких падає результат протиріччя між людською природою і її запереченням, призводячи до жахливих викривлень і покручів? Звісно, це лише один вимір проблеми, але як можна від нього відмахуватися?

6. Сім'я як репродуктивна одиниця суспільства: уявлення про "дар та завдання" "дарувати життя" також абсолютно відходить у містичний світогляд. "Дарують життя" сьогодні також лікарі та біологи репродукційної медицини, які за допомогою сурогатного материнства уможливлюють для одностатевих сімей мати дітей, котрі виростають здоровими і талановитими, оточені любов'ю та турботою батьків. Це чи не найслабший Ваш арґумент, бо саме у ньому проявляється і біологізм, і редукціонізм Вашого підходу: хоч Ви й робите поправку на "проблеми зі здоров'ям", абсолютно очевидно, що повноцінними Ви вважаєте лише сім'ї, котрі народжують дітей у "біологічний" спосіб. Чи потрібні ще коментарі? А як на рахунок ширшого розуміння поняття життя - "дару" майбутнього всиновленим дітям? Діти одностатевих батьків, як показує вже чималий досвід, це цілковито нормальні діти, а їхні сім'ї з одностатевими батьками - зовсім повноцінні. Жодної унікальности тут немає і "дар життя" не зарезервований лише для пари чоловік-жінка - не говорячи вже про те, що саме "життя" варто трактувати ширше сьогодні.

Я намагався бути по-максимуму тактовним у дискусії, однак деякі Ваші висловлення та порівняння образливі та відверто дискримінативні стосовно людей, котрі не поділяють сексуальність більшости. Минулого року (2013) ми видали дуже хорошу книгу про питання гендеру - підручник називається "Гендер для медій" (за редакцією Марії Маєрчик та Ольги Плахотнік), він є у відкритому доступі тут. Нас тисячоліттями насильно годували патріярхальною догмою, на котрій базується, зокрема, християнство. Якщо Ви дійсно зацікавлені у "методах дискусії", то варто ознайомитися із роботами, котрі цю догму та її практики деконструюють. Відтак питання "різниці" між різностатевими і одностатевими парами та сім'ями відійшло б на заднє тло, бо сам понятійний апарат тут використовується для дискримінації і приниження.

Тепер наведу лише один витяг із книги:

Гендерні відмінності не мали б жодного сенсу, якби люди двох статей не перебували у взаєминах гендерної нерівності. Якби не було нерівності, не  було б і причин так наполегливо створювати й підримувати ідею про відмінності між жінками і чоловіками. Але оскільки гендер є формальною основою для нерівного розподілу ресурсів і влади, підкреслене демонстрування гендерних відмінностей залишається важливим для виправдання такого розподілу. Риторика “різності” дуже часто є синонімом нерівності. Тому так рідко можна знайти дослідження про відмінності між жінками, про відмінності між чоловіками, а також про подібності між жінками і чоловіками (ст. 21).

 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі